«Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку. Бо де заповіт, там має відбутися смерть заповітника, заповіт бо важливий по мертвих, бо нічого не варт він, як живе заповітник. Тому й перший заповіт освячений був не без крови: Коли бо Мойсей сповістив був усі заповіді за Законом усьому народові, він узяв кров козлів та телят із водою й червоною вовною та з ісопом, та й покропив і саму оту книгу, і людей, проказуючи: Це кров заповіту, що його наказав для вас Бог! Так само і скинію, і ввесь посуд служебний покропив він кров’ю. І майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крови не має відпущення.»
Комусь ці слова послання дуже дороги, інших вони не на жарт лякають. Надто багато крові було пролито в XX столітті: війна, терор, насильство і наростаюча злочинність забрали більше життів, ніж усі попередні століття, і коли люди читають, що «без пролиття крови не має відпущення», вони реагують з відразою і жахом: «Варварство»!
Не варто судити поспішно. Хто з нас варвар? Сучасне суспільство допускає і навіть заохочує багато речей, які колишні покоління і деякі народи, що понині живуть на землі, визнали б гірше за варварство (атомна бомба, аборти як метод контролю народжуваності, антипіхотні міни-розтяжки – це ще неповний список на букву «а»). Отже нічого кидати зарозумілі погляди на таємничі і незрозумілі символи іншої культури і сходу проголошувати їх примітивними, варварськими та безглуздими. Спершу розберемося хоч би про що йде мова.
Вище ми вже бачили, що старозавітна система, яка надзвичайно детально регулювала порядок жертвопринесень, розглядала як мінімум три аспекти цього дійства: люди віддають Богові щось, що символізує їх самих в усій цілісності; кров або життя виливається на знак очищення гріхів; що в результаті той, хто звершує жертвоприношення, очищається. Тепер нам належить зробити ще один крок і проникнути глибше в містичну суть другого аспекту. Якимсь таємничим чином кров жертовних тварин мала ще одне значення, вказувала на ще глибшу істину: в основі складної системи жертвопринесень лежить безкорислива любов Божа.
Про це сказано тут безпосередньо, особливо у вірші 15: через Ісуса починається «новий Заповіт», про який говорилося в розділі 8. Розділи 9 і 10 розвивають ту ж ідею «нового Заповіту» і його обіцянки, особливо обіцянки повного прощення гріхів. Колишній Заповіт не залишав можливості для такого досконалого і повного прощення. Але тепер автор послання вводить новий нюанс: Заповіт набуває сили лише у зв’язку із смертю заповідача.
Адже перед смертю людина виражає свою останню волю, яка оформляється у вигляді заповіту, і дає останні розпорядження про своє майно. Цей юридичний документ має обов’язкову силу, проте не вступає в дію, поки не буде встановлений факт смерті заповідача. З немислимою відвагою наш автор декларує: новий Заповіт набув чинності лише після смерті того, хто його встановив… тобто після смерті Ісуса.
У цій перспективі вірші 18-22 набувають додаткового сенсу: кров жертовних тварин, якою Мойсей окропив народ, скріплюючи перший Заповіт, якимсь чином символізувала жертовну Божу любов. Автор послання нагадує, що все, що мало відношення до колишнього Заповіту, було окроплено кров’ю – і книга, в яку він був записаний, і люди, з якими Бог уклав Заповіт, і скинія, де звершувалися подальші жертвопринесення, і посудини, які використовувалися в цих обрядах. Кров жертовних тварин відмічала всі істотні моменти в стосунках Ізраїлю з Богом і як би свідчила народу Божому: «Усе це відбувається тому, що Я полюбив тебе і віддаю заради тебе Себе самого, Своє життя». Тобто тварини представляли не лише людей, що звершували ритуал, але і дар Божий Своєму народу. Їх смерть, витікання крові і життя, служила символом жертовної Божої любові.
Та все ж у тому стародавньому світі нікому і на думку не спадало, що Бог сам може стати людиною і буквально віддати Своє життя, пролити Свою кров, так що всі знаки і символи стануть реальністю. Така потужна ідея, така неосяжна, – багато людей, у тому числі і християни, відсахуються з жахом і відразою. Часом я думаю, чи не ці рядки, чи не ця центральна для Послання до Євреїв ідея стала причиною того, що велика, утішлива книга більшістю церков залишається в зневазі. Хоча про жертву Бога, про пролиття Його крові – наскільки б парадоксальною і навіть блюзнірською не здавалася ця думка – йдеться і в інших новозавітних текстах, наприклад, Павло міркує про це перед ефеськими пресвітерами (Дії 20:28). Поки все не буде сказано до кінця, ми не зуміємо осмислити смерть Ісуса так, як розуміло її перше покоління християн.
От чому такий важливий для нас останній вірш, навіть якщо він нас лякає. Він не встановлює як певний жорстокий загальний принцип, що всяке прощення тримається лише на крові – він нагадує про Божі встановлення для першої скинії, про освячення намету і його начиння. Тоді все було очищене кров’ю, і ця кров означала очищення і прощення людям гріхів. Але в усій системі не знайти і натяку на думку, ніби жертвопринесення, культові будівлі, обряд і навіть самі люди можуть щось зробити без любові Божої, що була дарована для них. Для людської гордині місця не залишалося, усе було підвішене на гачок Божої милості. І якщо так йшли справи із старим Заповітом, який служив лише знаком, віхою на шляху до нового, наскільки ж більше це істинне тепер, коли Ісус утілив у Своєму житті і смерті, у пролитті власної крові ті любов і прощення, які Бог завжди жадав явити.