«А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого. Бо нею засвідчені старші були. Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме. Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний, як Бог свідчив про дари його; нею, і вмерши, він ще промовляє. Вірою Енох був перенесений на небо, щоб не бачити смерти; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш, як його перенесено, він був засвідчений, що Богові він догодив. Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду.»
Окрім нас на пагорбі начебто нікого не було. Частину шляху ми пройшли в тумані, а іноді нам в обличчя ударяв крижаний дощ. Ми наполегливо йшли вперед, знаючи, що нас ще чекає важкий підйом на скелю, яка в таку погоду, напевно, стала слизькою, проте ми сподівалися все пересилити.
Ми дісталися до вузького майданчика, і якраз у цей момент небо прояснилося. Озирнувшись на всі боки, ми побачили попереду досить велику групу людей. Вони, мабуть, вийшли на пару годин раніше, ніж ми, оскільки вони вже дісталися до важкого відрізку шляху і здолали його. Останні учасники цієї експедиції підбиралися до скелястого гребеня, їх червоні куртки виділялися на тлі снігу і льоду.
Я налаштував бінокль, щоб трохи краще розгледіти їх, і побачив якийсь спалах, щось блиснуло – ага, льодоруби! Без них, як виявилось, не впоратися. От і ми молодці, що свої прихопили. Дивлячись услід попередникам ми розуміли, що чекає на нас, які труднощі доведеться долати, і знали також, що з цими труднощами можна впоратися. Таке враження, що ці хлопці – особливо ті, які вже досягли вершини, – просто відчували задоволення від пройденого шляху.
Послання до Євреїв вивело нас на плато, з якого ми можемо подивитися услід тим, хто пройшов той же шлях раніше нас. На їх досвіді читач розумів, що саме чекає на нього, які труднощі доведеться долати, і розумів також, що коли він у свою чергу дістанеться до вершини, його зустрінуть з розпростертими обіймами. Льодоруб – необхідна річ, щоб здійснити паломництво – це віра; експедиція приведе прямо до воріт небесного міста, нового Єрусалиму, а попередники на цьому шляху – герої і героїні віри, персонажі Старого Заповіту та інших єврейських текстів.
Отже, у 11 розділі послання читачеві даються дві підмоги: з одного боку, визначення «віри», головного інструменту, який знадобиться йому в дорозі (про це послання вже неодноразово попереджало), а з другого боку – коротка історія Божого народу, особливо героїв колишніх часів, серед яких виділяються Авраам і Мойсей. Ця історія триває в наступному розділі, поки не досягне сучасних авторові подій – кульмінація настає в 12:2 із згадкою Ісуса, після чого автор закликає читачів увійти до цієї історії і жити відповідно до неї (12:4-7), а потім пояснює, у чому полягає мета їх подорожі (12:18-24) і що станеться наприкінці (12:25-29). Розділи 11 і 12 у сукупності розповідають історію від творіння (11:3) до нового творіння (12:28), від колишнього Заповіту (11:8-29) до Заповіту нового (12:24) і на всьому протязі ця історія залишається історією віри.
У Посланні до Євреїв віра завжди йде рука об руку з надією. Надія звернена до Бога і в усьому сподівається на Нього, надія спрямована в майбутнє, яке вона також ввіряє Богові. Вже у вірші 1 віра визначається через надію: одна справа – мати надію, але коли в основі її лежить віра, надія стає сподіванням і впевненістю. Я сподіваюся на кращий світ і нове тілесне життя по той бік могили, але без віри в Бога, Який воскресив Ісуса, надія вироджується в оптимізм. Я смутно відчуваю присутність незримих реальностей, а можливо, і особової благої сили, з якою мені слід було б вступити у відносини, але якщо я не вірю в Бога, Якого ми пізнаємо через Ісуса, цьому відчуттю незримої реальності бракує переконаності. Упевненість, переконаність вражають нас у людях віри, яких перераховує цей розділ, а вірші 1 і 2 служать подвійним вступом до подвійної теми, про яку йде мова.
Але перед тим, як навести список вірних старовини послання примушує нас повернутися до самого початку, до творіння. Бог сказав, і все почало бути – так каже Книга Буття та інші тексти, наприклад, Пс. 33:6,9. Раніше нічого не існувало, але за словом Божим усе прийшло в буття. (Друга половина вірша 3 насилу піддається перекладу. Деякі тлумачать її в тому сенсі, ніби невидиме для нас стало видимим, тобто Бог створив світ не з нічого, а з невидимого, зробивши його доступним зору. Але я віддаю перевагу тлумаченню, яке я навів вище.) Щоб прийняти це, потрібна віра – віра в Творця, яка лежить в основі юдаїзму і християнства. На вірі в Творця засновані також юдейські та християнські уявлення про суд (Бог-Творець бере на Себе відповідальність за виправлення світу) і воскресіння (Бог любить створений Ним матеріальний світ, і бажає відтворити людину ще прекраснішою фізично, ніж вона перебуває в її нинішньому стані).
Ну і вистачить з вас доки богословських глибин, немов каже наш автор, зупиняючись на сказаному і не грузнучи в занадто довгому і складному міркуванні. Давайте виведемо на сцену знайомих персонажів і помилуємося ними. Спочатку він запрошує (з Бут. 4 і 5) Авеля, жертву першого вбивства, і Еноха, першого, хто вознісся на небеса (другим був Ілля), не зазнавши звичайної для всіх нас смерті. Обидві ці історії спочатку збивають нас з пантелику.
Авель і його брат Каїн принесли жертви Богові (Бут. 4:3-4), причому Авель віддав кращих своїх ягнят, а Каїн, як тут сказано, просто якусь частину урожаю. Жертва Авеля виявилася кращою, ніж приношення Каїна, і Бог її прийняв, а Каїн розсердився до такої міри, що вбив брата. Автор послання упевнений (і про це детальніше скаже далі), що Бог прийняв не лише жертву, але і самого Авеля, і винагородив його віру по той бік смерті. Хоча Авель помер, його віра як і раніше служить для нас потужним свідоцтвом.
Енох став популярним персонажем єврейської літератури останніх віків перед Ісусом, залишався таким і на початку нашої ери. Його оточили особливим шануванням: він – єдиний, хто якимсь містичним чином уникнув смерті. Від його імені писали книги, що «передбачають» події на багато віків вперед (тобто сучасні їх справжнім авторам). Послання до Євреїв не зачіпає подібні домисли, обмежуючись тим, що сказано про Еноха в Бут. 5:24. Можна сказати про людину щось важливіше, але і цю думку автор використовує як аргумент у головному своєму міркуванні: без віри догодити Богові неможливо. Як ми вже бачили, загального уявлення про вищу істоту і навіть смутної підозри, що ця істота бажає привернути до себе людей недостатньо: лише коли набудеш віри, коли по-справжньому запевнишся в існуванні Бога і в тому, що Він закликає людей шукати Його, а коли вони пускаються на ці подвиги, нагороджує їх з лишком, тільки тоді навчишся по-справжньому шанувати Його.
З такої преамбули починається список героїв і героїнь старовини, який займає майже весь розділ. Ми вже зрозуміли: ця віра дивиться на творіння і прославляє Творця, бачить смерть, а за нею – обіцянку нового життя, дивиться Богові в обличчя і, сподіваючись на Нього, на цій надії будує життя, угодне Йому.