«І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали.»
Тереза Авільска, іспанський містик XVI століття, запитала Бога, навіщо Він спричиняє їй стільки страждань, і почула відповідь:
– Так Я поводжуся зі Своїми друзями.
– Те-то в Тебе так багато друзів! – парирувала вона.
Страждання народу Божого (згадаємо назву знаменитої книги Коли погані речі трапляються з добрими людьми) давно стали однією з головних проблем юдаїзму і християнства. У тих релігіях, де світ розглядається як вічний цикл, колесо долі, і кожне існування винагороджує або карає людину за добро і зло, здійснені в минулому житті, ця проблема слабшає: нинішня доля людини відновлює рівновагу, порушену попередніми переродженнями. Особливо чітко і детально розроблено в буддизмі та індуїзмі: фізичне тіло і всі зовнішні обставини життя не мають значення, це лише сновидіння, що не зачіпає справжню, заховану глибоко всередині особу. Іноді в подібних термінах намагаються передати і християнський погляд на світ, проте християнські (а також юдейські) уявлення про тіло, про матеріальні предмети і про страждання разюче відрізняються від цього.
Основний напрям юдейського і християнського богослов’я наполягає на добрості матеріального світу, і фізичний світ у цілому, і людське тіло зокрема, оцінюються цілком позитивно. Зло існує, воно реальне і могутнє, проте в цих релігійних традиціях зло є лише паразитом у благому за своєю суттю світі. Але тим самим поставлена проблема лише посилюється: мало того, що страждання існує, так ще і страждають – іноді жахливо, нестерпно страждають – ті самі люди, які люблять Бога і довіряються Йому. Великі мислителі останніх двох століть намагалися розгадати цю загадку, виходячи з найрізноманітніших релігійних, богословських і філософських позицій. У XVIII столітті такими питаннями багатьох змусив спантеличитися Лісабонський землетрус 1755 року. У XX столітті ця проблема набула новий, страшний вимір після Голокосту.
Оскільки зараз ми читаємо довгий перелік людей, що зіткнулися з нестерпними випробуваннями, зазнали переслідувань і навіть убитих, настала пора поставити це питання. Чому це відбувається? Що це означає? Якщо Бог бере участь у житті Гедеона, Варака, Самсона і всіх тих, кого побили камінням, розпиляли надвоє і так далі – якщо Бог закликає цих людей і перебуває з ними – чому вони повинні зазнавати всі ці жахи?
Відразу попередимо, що в подібних обставинах ніколи не вдається знайти безумовно «правильної», вичерпної відповіді на питання «чому». Якщо б можливо було в кожному випадку проаналізувати ситуацію і знайти відповідь, сама ситуація здалася б вже не такою безнадійною, але в тому і суть, що для мученика його страждання були жахливими, були нестерпними. І нічого поблажливо вказувати страждальникові на якусь невідому і вищу причину, неначе в такий спосіб ви можете вилікувати рани, що кровоточать.
З такою обмовкою ми готові прислухатися до висновку, який автор послання робить з довгого переліку героїв і героїнь віри. З досвіду мучеників він виводить все той же висновок, що і з інших наведених ним текстів Старого Заповіту. Вони зазнали жахливі муки, і всі могли переконатися, що світ негідний їх святості, так що ж це означає? Це – знамення, по-перше, їх віри в Бога, Який творить новий світ, де все буде влаштоване краще, і, по-друге, ця віра істинна. Герої і мученики виявилися в розладі зі своїм часом, бо вірою вони жили в прийдешньому світі Божому, а все оточення жило так, немов окрім нинішнього світу нічого немає, і ніколи не буде. Бог давав мученикам сили жити, таким чином підтверджуючи істинність їх сподівань. Своїм життям і самим своїм стражданням ці люди перетворювалися на живих світочів віри, що яскраво констатувала перед усіма простий факт: Бог, Який створив світ, має намір відновити його, і вони – посли, що провіщають великий момент оновлення.
Було б цікаво послухати міркування автора, коли він описував обстановку Храму (9:5), так і тепер нам би хотілося вислухати усе, що він має сказати про Гедеона, Варака та інших. І як би важливо було дізнатися, кого конкретно він має на увазі у віршах 33 і 34! Деякі імена ми можемо вгадати: Даниїла в рові левовому, трьох юнаків у печі, що горить, це найбільш очевидні приклади, проте інші його описи занадто розпливчаті і підходять до багатьох випадків. Перелік тих, хто зазнав погане ставлення у віршах 35-38 припускає різні тлумачення. Пророки Ілля і Єлисей оживлювали померлих хлопчиків і повертали їх матерям, а в Книгах Макавейських ми читаємо історію цілої сім’ї, братів і матери, які були замучені на смерть, проголошуючи в стражданнях, що Бог воскресить їх у тілі. Інші натяки не піддаються такій легкій розшифровці, та не в цьому річ. Ключ до основної думки автора ми знаходимо у вірші 38: «Світ не вартий був їх». З погляду світу то були дуже дивні люди, що доводили до межі аскетизм або самозречення, що жили як би всупереч своїй культурі. З погляду Бога, вони і були початками нового світу.
Їх віра сяє тим яскравіше, що своє життя вони віддали не бачачи, не знаючи справжнього завершення усього оповідання, не дочекавшись виконання обіцянки, оскільки вона збулася тільки в Ісусі Христі і заснованій Ним общині. «Бог передбачив щось краще про нас» – от воно знову, це ключове для Послання до Євреїв слово «краще» – і тому ті мученики не досягли «досконалості» – ще одні важливі для послання слова – без нас. Інакше кажучи, та община, яку автор збирається описати в наступному розділі, співтовариство тих, що пішли за Ісусом, покладає істинний початок – вже в повному розумінні слова початок, а не передвістя – того світу, який бажає створити Бог, світу прийдешнього, де восторжествують правда і справедливість. Озираючись на велику кількість людей, які витримали такі тяжкі випробування, тішачись лише обіцянкою тієї реальності, що в усій повноті виповнилася в нас, хіба не відчуємо ми докори сумління, що з такою легковажністю приймаємо свої переваги і майже нічого не робимо, щоб підтвердити той факт, що дійсно стали общиною, в якій відбулося те, на що вони сподівалися?