«Тому то опущені руки й коліна знеможені випростуйте, і чиніть прості стежки ногам вашим, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим. Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє перворідство віддав за поживу саму. Бо знаєте ви, що й після, як схотів він успадкувати благословення, відкинутий був, не знайшов бо був можливости до покаяння, хоч його із слізьми шукав.»
– Це було просто потьмарення розуму!
Політик, червоніючи від сорому, відповідав на питання журналістів. Його підловили, коли він шукав сексуальних послуг у сумнозвісному кварталі. Репутація зазнала краху, з кар’єрою було покінчено. Йому вже не отримати високу посаду, на яку він претендував. Зворотного шляху немає. Єдине виправдання – на хвилину людина втратила владу над собою. Якщо прийняти це пояснення за щиру правду, виходило так: один раз у житті людина зробила катастрофічно невірний вчинок і тепер тужить про це. Репутація людини – все одно що дерево: росте роками, а згоріти або рухнути під ударами сокири може в лічені хвилини.
Трапляється і так, що політикові вдається оправитися від громадської ганьби, хоча в нашій країні таке буває рідко. У цьому уривку автор послання суворо застерігає: ми здатні і на такі помилки, які скрушать нашу репутацію і зворотного шляху вже не буде. Класичний приклад – Ісав, брат-близнюк Якова, його історія розказана в Бут. 26 і 27. Давайте згадаємо її, і нам стане зрозуміліше, про що йде тут мова.
Зізнатися, Яків ще той шахрай, проте оповідання цілком зосереджене на Ісаві. Він весь день провів на полюванні і повернувся якраз у той момент, коли Яків готував вечерю. Ісав помирав з голоду, а брат відмовлявся поділитися з ним, доки Ісав не поступиться йому первородством, тобто право на більшу частину спадку їх батька Ісака. Ісав з легкістю відмовився від прав старшого сина в обмін на сочевичну юшку – миттєве задоволення і довготривалі, важкі наслідки.
Сюжет триває: Яків обманює батька, видаючи себе за Ісава, і отримує благословення, що по праву належить старшому синові; Ісав повертається із запізненням і просить благословити його, але батько цього зробити не може: він вже призначив спадкоємцем Якова і зробленого не повернеш. Ісав ридає, але виправити нічого не може: адже він і сам дав клятву і тепер його змушують (нехай хитрістю) додержати власного слова. Немає зворотного шляху, немає можливості змінити своє серце або рішення Ісака. Вірш 17 так і каже: він не набув покаяння. Покаяння – ця зміна серця і думок, і хоча в першу чергу тут мається на увазі бажання самого Ісава змінитися і неможливість для нього змінити вже вирішене, але, ймовірно, йдеться також про марні спроби відмінити вирок Ісака.
Вирок неможна скасувати. Мені відомий такий випадок: одна людина обдурила своїх працедавців. Вони не бажали публічного скандалу і запропонували їй улагодити справу миром, для чого висунули умову – негайно звільнитися за власним бажанням, і завдяки цьому зберегти добре ім’я. Ця людина відмовилася, її звільнили, і її провина стала явною. Незабаром вона спробувала за допомогою впливових людей натиснути на колишніх працедавців і відновити свою репутацію: вона вимагала, щоб вони умовчанням або натяком дали зрозуміти, ніби вона ні в чому не провинилася. Працедавці, як і слід було чекати, навідріз відмовилися це зробити: людина зробила свій вибір, і в кожного вибору є свої наслідки. Зворотного шляху немає. У подібну ситуацію потрапив Ісав.
Яку ситуацію в житті Церкви послання співвідносить з нещастям Ісава? Судячи з початку вірша 15, автор усвідомлює, що в кожній церкві, у кожній християнській общині можуть опинитися люди, яких правильніше було б назвати не супутниками, а попутниками. Їм подобається місце, куди вони потрапили, їм приємне товариство християн, вони почувають себе тут затишно. Але свої справи з Богом вони не улагодили, не шукали і не набули Його благодаті, тієї любові і того милосердя, яке могло б досягти глибин їх душі і повністю преобразити їх життя. Не можна допустити, каже автор, щоб хтось позбувся Божої благодаті. Іншим членам общини слід остерегтися, слід потурбуватися один про одного і про те, щоб благодать досягла кожного.
Адже якщо люди так і не дізнаються, як Бог любить їх, збудеться застереження Второзаконня (29:18). У цій книзі міститься попередження, що навіть усередині народу Божого може знайтися «гіркий корінь», що отруює усе навколо. Іноді в здавалося б мирній і щасливій церкві або дружній компанії проростає невдоволення, незгода з етичних питань або питань віри, і за цими суперечками можуть ховатися особисті проблеми. Гіркота, запеклість суперечок – вірна ознака неблагополуччя. Коли у своїх думках розходяться розумні, прихильні молитві християни, до озлоблення не доходить, а якщо проривається взаємна злість і гіркота, за цими ознаками і визначається хвороба. Якщо люди лише зовнішнім чином відносять себе до общини, а зсередини закриті для Божої любові і керівництва, вони говорять і роблять такі речі, які ганьблять їх самих і всю общину. Подібно до Ісава в затьмаренні вони роблять вибір і створюють ситуацію, з якої вже немає виходу.
До цього застереження має сенс приєднати ті, що прозвучали раніше в 6:4-8 і 10:26-31: не можна повертатися до шляхів світу цього, скуштувавши хоч малу частину тих благ, які дає нове життя: з подібного регресу людина ризикує вже не вийти, подібний стан розуму і серця фіксується навіки. Згідно 6:4 таку людину неможливо навернути до покаяння, і про те ж, мабуть, сказано у вірші 17. Зрозуміло, не слід поспішно відкидати того, хто кається, і стверджувати, що Бог його не прийме, але треба з такою ж обережністю приймати людину, що скуштувала солодощі християнського життя, а потім пустилася в усі тяжкі, а потім, коли моральні і матеріальні наслідки такого вибору виявилися нестерпними, вирішила раптом «навернутися». Всякий вибір і всякий вчинок має свої наслідки.
Початкові вірші цього уривка спонукають читачів «впорядкувати себе» і стати такими людьми, про яких сказано у великому пророцтві Ісаї: «Зміцніть руки охлялі, і підкріпіть спотикливі коліна» (35:3). Бог творить нове посеред нас – перечитайте повністю 35-й розділ Ісаї і ви це зрозумієте – ви повинні піднятися і робити свою справу. Немає місця духовній ліні (до якої нерідко приєднується і фізична). Якщо щось пішло не так, не знизуйте плечима, примовляючи: «Що вже тут поробиш!» Шукайте зцілення.
І особливо шукайте миру і святості (в. 14). Мир з усіма – недосяжний ідеал; наш автор, як і Павло (Рим. 12:18) розумів, що таке не завжди вдається. Але потрібно прагнути до нього, гнатися за ним, робити усе, що в наших силах, щоб його досягти. А що стосується святості – так, саме вона, як каже нам послання, потрібна, щоб з’явитися перед святим Богом. Аби не втратити святість у момент внутрішнього потьмарення.