Очевидно, що елемент відокремлення, байдужости чи глухоти (принаймні в деяких питаннях) до голосів зовнішнього світу властивий для всіх типів Дружби – чи то доброї, чи поганої, чи просто безневинної. Навіть якщо спільна основа Дружби – це колекціонування марок, то таке коло правильно і невідворотно ігнорує погляди мільйонів, які вважають це дурним заняттям, і тисяч, які є дилетантами в цій справі. Засновники метеорології правильно і невідворотно ігнорували погляди мільйонів, які все ще приписували шторми відьомству. В цьому немає місця для образ. Я знаю, що буду чужим для кола любителів гольфу, математиків чи автомобілістів, і в мене є таке ж право вважати їх чужими для мого кола. Люди, яким нудно один з одним, повинні рідко бачитися; люди, яким один з одним цікаво, – часто.
Небезпека полягає в тому, що ця часткова байдужість чи глухота до сторонньої думки, хоча вона і виправдана та необхідна, може призвести до повної байдужости чи глухоти. Найяскравіші приклади цього простежуються не в колі Друзів, а в теократичному чи аристократичному класах. Ми знаємо, що думали священики на тему простих людей у часи нашого Господа. Рицарі Фруассарових хронік[1] не мали ні співчуття, ні милосердя до „сторонніх“, невігласів чи селян. Але ця прикра байдужість була дуже тісно пов’язана з доброю рисою. В їхньому середовищі були справді високі стандарти доблести, шляхетности, люб’язности і чести. Обережний скупий селянин назвав би ці стандарти просто дурними. Рицарі, які їх дотримувалися, були і мусили бути цілковито байдужими до його поглядів, їм було геть однаковісінько те, що він думав. В іншому разі, наші нинішні стандарти були б убогішими і неотесанішими. Але звичка зневажати чужу думку так просто не минає. Коли ігноруєш голос селянина там, де це справді треба робити, стає легше ігнорувати його, коли він кричить про несправедливість чи милосердя. Часткова глухота, що є благородною та необхідною, тягне за собою повну глухоту, що є зарозумілою і нелюдською.
Коло Друзів не може, звичайно, пригноблювати зовнішній світ так само, як могутній соціяльний клас. Але воно схильне, у своїх масштабах, до тієї самої небезпеки. Воно може вважати „сторонніми“, у загальному (і негативному значенні), тих, хто зробився стороннім цілком доречно з певних причин. Отже, подібно до аристократії, воно може створити навколо себе вакуум, крізь який не проб’ється жоден голос. Літературне або мистецьке коло, яке, можливо, дуже доречно, утворилося, відкидаючи погляди простої людини на літературу чи мистецтво, може так само відкинути її погляди про необхідність сплати рахунків, обрізання нігтів і пристойну поведінку. Будь-які вади, які має коло, – а вони є в кожному з них, – стають, таким чином, невиліковними. Але це ще не все. Часткова та оборонна глухота базується на якомусь типі зверхности – навіть якщо це тільки більші знання про марки. Почуття зверхности тоді долучається до повної глухоти. Група зневажатиме, а також ігноруватиме тих, хто поза нею. Внаслідок цього вона перетвориться на щось дуже подібне до класу. Таке вибране коло – це самозвана аристократія.
Я вже говорив, що в добрій Дружбі кожен член часто відчуває свою убогість стосовно інших. Він бачить, які вони чудові, і вважає, що йому пощастило бути серед них. Але, на жаль, вони в цьому випадку – це і ми, серед них – це серед нас. І дуже легко часом перейти від особистої скромности до гордині вибраного кола.
Я не маю на думці так звану соціяльну гордість: задоволення від знайомства з відомими людьми чи від того, що про це знають інші. Це зовсім не те. Сноб хоче ввійти в якусь групу, бо її вважають елітою. Друзі піддаються небезпеці почати вважати себе елітою, тому що вони входять до елітарної групи. Ми шукаємо людей, близьких нам по серцю, а тоді дивуємося від несподіваного і приємного відчуття, що ми стали аристократією. Не те, щоб ми її так називали. Кожен читач, який пізнав Дружбу, напевно захоче палко заперечити причетність свого кола до такого абсурду. Я – теж. Але в такій справі найкраще починати не з себе. Хоча вона може бути характерною і для нас; думаю, ми всі зауважували хоч трохи такої тенденції в тих інших колах, для яких ми є Сторонніми.
[1] Літопис написав Жан Фруассар між 1369 р. і 1400 р. Охоплює події з 1322 по 1400 рр. та описує першу половину Столітньої війни.