Людина завжди мала три погляди на своє тіло. Перший належить тим аскетичним поганам, які називали його в’язницею чи „могилою“ душі, і таким християнам, як Фішер, для якого воно було „мішком лайна“, їжею для хробаків, брудне, ганебне, джерело нічого іншого, крім спокуси для недобрих чоловіків і приниження для добрих. Є ще неопогани (мало хто з них знає грецьку мову) – нудисти і жертви Темних Богів, для яких тіло є прославленим. І по-третє, маємо погляд, який озвучив св. Франциск, називаючи своє тіло „Братом Ослом“. Всі три, напевне, можна, обґрунтувати; але дозвольте мені взяти за свій аргумент св. Франциска.
Осел – це дуже доречно, бо ніхто при своєму розумі не може ні відчувати глибокої поваги, ані ненавидіти віслюка. Це корисна, міцна, лінива, вперта, терпляча тварюка, яка водночас викликає почуття любови й люті, заслуговує раз на палицю, а раз – на моркву, яка є зворушливо і водночас абсурдно красивою. Так само й тіло. Ми не вживемося з ним доти, доки ми не визнаємо, що одна з його функцій у нашому житті – це грати роль блазня. Поки якась теорія все не ускладнить, кожен чоловік, жінка чи дитина у світі знає це. Той факт, що в нас є тіло – найдавніший жарт. Ерос (так само, як смерть, малювання з натури і вивчення медицини) може в певні моменти змушувати нас сприймати його серйозно. Помилка полягає у висновку, що Ерос повинен завжди так поводитися, постійно виключаючи елемент жарту. Але трапляється інше. Самі обличчя всіх щасливих закоханих, яких ми знаємо, чітко це показують. Закохані, якщо тільки їхня любов не є дуже короткотривалою, знову і знову відчувають елемент не лише комедії, не лише гри, але навіть буфонади в тілесному вираженні Еросу. І тіло нас розчарувало би, якщо б це було по-іншому. Це надто незграбний інструмент для того, щоб передати музику любови, хіба що ми можемо обіграти і полюбити саму його незграбність.
Найвище не тримається без найнижчого. Поза сумнівом, у плотському існують моменти високої поезії; але непоетичного в ньому набагато більше. І це раніше чи пізніше виявиться. Ліпше поглянути на це, як на комічну інтермедію, аніж робити вигляд, що ми цього не зауважуємо. (У старих комічних п’єсах на тлі любові героя і героїні розгорталася набагато приземленіша любов лакея і служниці – Тачстоун та Одрі).
Бо ми справді потребуємо цієї інтермедії. Задоволення, доведене до межі, підкошує нас, як біль. Прагнення союзу, в якому панує плоть, тоді, коли плоть, наші тіла, що взаємно виключають одне одного, роблять його навіки недосяжним, може містити в собі велич метафізичного пошуку. Закоханість так само, як і горе, може викликати сльози. Звісно, Венера не завжди приходить у такому образі, але той факт, що часом є саме так, пояснює, чому ми не повинні в таких ситуаціях забувати про сміх. Коли природні речі виглядають найбожественнішими, демонічне вже поруч.
Відмовитися від цілковитого поглинання, пам’ятати про легковажність навіть у, здавалось би, найсерйозніші моменти, важливо тому, що Венера у своїй наполегливій силі може породити певні небажані речі. Чоловік, хоч і ненадовго може відчути себе владним завойовником чи загарбником, а жінка – добровільною жертвою. Звідси – жорсткість, навіть жорстокість певних еротичних забав; „завдавання коханим болю, який і дошкуляє, і є бажаним“. Як можуть розсудливі люди на це йти? Як може дозволити собі це християнська пара?
Думаю, це не завдасть шкоди за однієї умови. Ми повинні визнати: тут маємо справу з тим, що я називав „поганським таїнством“ у сексі. Як ми зауважили, у дружбі кожен учасник виразно представляє сам себе – кожен є контингентним індивідом. Але в коханні ми представляємо не тільки самі себе. Через нас єднається чоловічість і жіночість світу, активне і пасивне. Чоловік таки грає роль Неба-Батька, а жінка – Землі-Матері; він таки грає роль Форми, а вона – Матерії. Але потрібно цілковито розуміти слово „грає“. Звичайно, жоден з них не „грає роль“ у сенсі лицеміра. Але кожен відіграє роль у чомусь, що можна порівняти з грою-містерією чи ритуалом (в одній крайності) і маскарадом чи навіть шарадою (в іншій).
Жінка, яка б буквально прийняла цю повну самовіддачу як свою власність, була б ідолопоклонницею, віддаючи чоловікові те, що належить лише Богові. Чоловік же був би найбільшим чваньком зі всіх чваньків, а ще й богохульником, якщо би приписав собі, звичайній особі, найвищу владу, до якої його на мить возносять тілесні стосунки. Але те, що не можна законно віддати або вимагати, можна законно запровадити. Поза межами цього ритуалу чи драми він і вона – дві безсмертні душі, вільні громадяни, просто двоє дорослих. Ми сильно помилялися б, вважаючи, що чоловік, владний в акті Венери, є таким і в житті, найчастіше буває навпаки. Але в межах ритуалу чи драми вони стають богом і богинею, між якими немає рівности, чиї стосунки несиметричні.
Декому може видатися дивним: навіщо мені шукати елемент ритуалу чи маскараду в дії, яку часто вважають чимось найреальнішим, найбільш незамаскованим і абсолютно непідробним у нашому житті. Хіба ми не є істинно собою, коли оголені? В певному сенсі – ні. Слово оголений – це дієприкметник; оголений чоловік – це той, який пройшов процес оголення, тобто роздягання. З прадавніх часів чоловік, будучи нагим, здавався нашим предкам не природнім, а ненормальним чоловіком; це не був чоловік, який відмовився від одягу, а чоловік, який не одягається з якоїсь причини. Це простий факт, як-от у чоловічій сауні, де нагість наголошує на спільній людській природі і притишує індивідуальне. Таким чином, ми є „більше самими собою“, коли одягнуті. Через нагість закохані перестають бути просто Марією та Іваном; наголос переміщується на загальне Він і Вона. Можна сказати, що вони одягаються в нагість, як у церемоніяльні шати чи костюм для шаради. Бо ми все ще повинні остерігатися хибної серйозности (особливо тоді, коли таким чином беремо участь у поганському таїнстві під час наших любовних пригод). Сам Небо-Батько – це лише поганська мрія про Когось, далеко більшого, ніж Зевс, і далеко мужнішого, ніж чоловік. А смертний чоловік – це навіть не Небо-Батько, і він не може носити його корони. Лише її копію, зроблену з фольги. Я називаю її так не через зневагу. Мені подобаються ритуали, я люблю приватні спектаклі; мені навіть подобаються шаради. Корони з фольги мають своє легітимне і (в правильному контексті) серйозне застосування. Вони в жодному разі не є хиткішими („якщо підключити уяву“), ніж всі земні почесті.
Але я не смію згадувати про це поганське таїнство, не застерігши від всякої небезпеки переплутати його з незрівнянно вищою тайною. Так, як природа коронує чоловіка в цій короткій дії, так само християнський закон коронує його на постійні стосунки подружжя, даруючи йому – чи радше накладаючи на нього – певне „лідерство“. Це зовсім інша коронація. Можна сприймати природну тайну надто серйозно, але так само можна сприймати християнську тайну не достатньо серйозно. Християнські письменники (особливо Мільтон) іноді говорили про верховенство чоловіка з таким самовдоволенням, що аж кров холонула в жилах. Ми повинні повернутися до своїх Біблій. Чоловік – голова жінки так само, як Христос – голова Церкви. Він повинен любити її так, як Христос полюбив Церкву – і далі читаємо – і віддавати своє життя за неї (Еф. 5:25). Таким чином, це верховенство найповніше втілюється не в чоловікові, яким би ми всі хотіли бути, а в чоловікові, чиє подружжя більше схоже на розп’яття; чия дружина одержує найбільше і віддає найменше, є найбільш недостойною його, є – лише за своєю природою – найменш привабливою. Бо Церква має лише ту красу, яку їй дає Наречений; він не знаходить її привабливою, а робить її такою. Єлей цієї коронації треба бачити не в радощах шлюбу чоловіка, а в його скорботах, у недугах та стражданнях доброї дружини і у вадах поганої, у його невтомній (і непоказній) турботі чи його невичерпному прощенні: прощенні, а не мовчазній згоді. Так само, як Христос бачить у недосконалій, гордій, фанатичній чи літеплій Церкві на землі ту Наречену, яка одного дня буде без жодної плями чи зморшки, і наполегливо працює для того, щоб так було, так само і чоловік, чиє лідерство подібне до Христа (іншого йому не дано), ніколи не впадає у відчай. Він – цар Кофетуа[1], який після двадцяти років все ще сподівається, що дівчина-жебрачка одного дня навчиться говорити правду і митися ще й за вухами.
Це не означає, що укладення подружжя, яке б містило такі страждання, заслуговує на якусь чесноту чи мудрість. Немає мудрости або чесноти в прагненні непотрібного мучеництва чи навмисній гонитві за випробуваннями; але саме мученик найповніше сподобляється Цареві. Тому головування в такому мученицькому подружжі, якщо тільки чоловік зумів його витримати, є найподібнішим до Христового.
Найзапекліша феміністка не повинна шкодувати для моєї статі корони, наданої їй чи то в поганській, чи християнській тайні. Бо одна зроблена з фольги, а інша – з терну. Справжня небезпека полягає не в тому, що чоловіки можуть вхопити останню з надмірним запалом, а в тому, що вони дозволять чи примусять своїх жінок захопити її.
[1] Цар Кофетуа – персонаж англійського фольклору. На схилі віку він закохується в дівчину-жебрачку і одружується з нею.