Від Венери, плотського складника Еросу, переходимо до Еросу в цілому. Тут ми побачимо повторення тієї самої схеми. Так, як плотське в межах Еросу, по суті, не націлене на приємність, так само Ерос не націлений на щастя. Нам може здаватися, що він націлений, але моменти випробування свідчать про протилежне. Всім відомо, що немає сенсу намагатися розлучити закоханих, доводячи їм, що їхнє подружжя буде нещасливим. І не лише тому, що вони вам не повірять. Вони, зазвичай, не повірять, навіть не сумнівайтеся. Але навіть якщо б повірили, вони б не змінили свого наміру. Бо якщо ми носимо на собі печать Еросу, то краще розділимо нещастя з Коханою, ніж будемо щасливими за будь-яких інших обставин. Навіть якщо двоє закоханих – зрілі й досвідчені люди, які знають, що розбиті серця з часом зцілюються, і можуть чітко передбачити, що, мужньо витримавши агонію розставання, вони б майже стовідсотково були щасливішими через десять років, ніж їх може зробити це одруження, – навіть тоді вони не розлучаться. Для Еросу всі ці розрахунки не мають жодного значення, так само, як холодний, брутальний розрахунок Лукреція не мав нічого спільного з Венерою. Навіть коли стає зрозумілим поза всяким сумнівом, що подружжя з Коханою не може привести до щастя, коли воно навіть не може вдавати, що запропонує інше життя, ніж догляд за невиліковним інвалідом, безнадійну бідність, заслання чи неласку – Ерос ніколи не завагається сказати: „Краще це, ніж розлука. Краще бути бідним з нею, ніж щасливим без неї. Нехай наші серця краються, але краються разом“. Якщо голос всередині нас не говорить цього – це не голос Еросу.
У цьому велич і жах любови. Але зверніть увагу на грайливість, яка, як і раніше, йде в ногу з цією величчю. Ерос, так само, як і плотське, – це тема численних жартів. І навіть якщо обставини двох закоханих такі трагічні, що жоден перехожий не може стримати своїх сліз, їх самих – у нужді, у лікарняних палатах, у дні відвідувань у в’язницях – іноді здивує веселість, яка шокує стороннього спостерігача (але не їх) своєю нестерпною жалюгідністю. Немає нічого фальшивішого, ніж думка про те, що глузування обов’язково має бути ворожим. Доки закохані не мають дитини, з якої можна сміятися, вони завжди сміються один з одного.
Саме у величі Еросу криються зерна небезпеки. Він говорить, як бог. Його повна посвята, його відчайдушна байдужість до щастя, його нехтування власних інтересів звучить, як послання з вічного світу.
А проте, він не може сам у собі бути голосом Самого Бога. Бо Ерос, коли він говорить із цією самою неличчю і демонструє це саме нехтування власних інтересів, може спонукати до зла так само, як і до добра. Ніщо не є примітивнішим, ніж віра в те, що любов, яка веде до гріха, є завжди якісно нижчою – більш тваринною чи тривіяльнішою – ніж та, яка веде до вірного, плідного і християнського подружжя. Любов, яка веде до жорстоких і клятвопорушних союзів, навіть до самогубства і вбивств, не схожа на пожадливу хтивість чи випадковий сентимент. Це може бути Ерос у всій своїй величі: нестямно щирий, готовий на будь-яку жертву, крім самовідречення.
Деякі філософські школи приймали голос Еросу як щось трансцендентне і намагалися виправдати категоричність його наказів. Згідно з Платоном, „закохатися“ означає взаємно впізнати душі, що були вибрані одна для одної в попередньому неземному житті. Зустріти кохану – означає усвідомити: „Ми любили один одного ще до того, як народилися“. Якщо це міт, який передає почуття закоханих, то він прекрасний. Але якщо прийняти його буквально, можна наштовхнутися на неприємні наслідки. Нам доведеться дійти висновку, що в тому небесному і забутому житті справи велися не краще, ніж тут. Бо Ерос може сполучати найнесумісніших „товаришів по ярму“; багато завідомо нещасливих одружень були шлюбами з любови.
У наш час популярна теорія, яку можна назвати шовіянським – сам Шоу міг би сказати „метабіологічним“ – романтизмом. Згідно з шовіянським романтизмом, голос Еросу – це голос „еволюційного апетиту“, élan vital[1] або Життєвої Сили. Захоплюючи якусь пару, вона шукає батьків (чи предків) для надлюдини. Вона байдужа як до їхнього особистого щастя, так і до правил моралі, оскільки націлена на щось таке, що Шоу вважає набагато важливішим: майбутнє вдосконалення нашої раси. Але якщо все це правда, то зовсім не зрозуміло, чи ми повинні їй підкорятися, і якщо так, то чому. Всі образи надлюдини, відомі нам, є такими непривабливими, що можна зразу приймати целібат, щоб уникнути небезпеки породити її. І по-друге, ця теорія безсумнівно веде до висновку, що Життєва Сила не зовсім розуміє своє завдання. Знаємо з досвіду, що існування чи інтенсивність Еросу між двома людьми не гарантує того, що їхня дитина буде особливо успішною, чи навіть, що в них взагалі буде дитина. Дві добрі „породи“ (у сенсі розведення худоби), а не двоє добрих закоханих є рецептом хороших дітей. І що на землі робила ця Життєва Сила впродовж численних поколінь, коли народження дітей дуже мало залежало від взаємного Еросу, а дуже багато – від шлюбів за домовленістю, рабства і зґвалтування? Невже вона щойно додумалася до цієї блискучої ідеї вдосконалення раси?
Християнинові не допоможе ні платонічний, ні шовіянський тип еротичного трансценденталізму. Ми не поклоняємося Життєвій Силі і нічого не знаємо про попереднє існування. Ми не повинні беззастережно коритися голосові Еросу, коли він промовляє, як бог. Так само не потрібно ігнорувати чи намагатися заперечити його богоподібну властивість. Така любов божественна за подібністю, але не за близькістю. Якщо ми не пожертвуємо заради неї любов’ю Бога і милосердям до ближніх, то вона може допомогти нам наблизитися до Царства. Його повна посвята – це парадигма чи приклад любови, вбудована в нашу природу, яку ми повинні практикувати щодо Бога і Людини. Природа допомагає нам зрозуміти, що таке слава, Ерос допомагає осягнути, що таке любов. Це так, ніби Христос сказав нам через Ероса: „Отож, саме так, віддано й безкорисливо, ви повинні любити Мене і найменшого з Моїх братів“.[2] Звичайно, це не означає, що кожен повинен закохатися. Дехто повинен зректися Еросу (але не зневажати його). Інші можуть використовувати його як пальне для свого подружнього життя. Але в подружжі ним одним не обійтися, та і виживе він лише тоді, коли ми невтомно очищатимемо і підтримуватимемо його. Проте, коли його беззастережно возвеличувати і безумовно йому підкорятися, Ерос стає демоном. Саме такого возвеличення й покори він і вимагає. По-ангельськи байдужий до нас, він також демонічно бунтує проти Бога чи проти людини, яка протиставиться йому. А тому, як каже поет:
- Закоханих не зворушує доброта,
- А спротив дає їм відчути себе мучениками.
Слово „мучеників“ тут дуже доречне. Досить давно, коли я писав про середньовічну любовну поезію та описував її дивну напівудавану „релігію любови“, я був настільки недалекоглядний, що потрактував її як суто літературне явище. Тепер я знаю краще. Ерос за своєю природою потребує культу любови. Зі всіх типів любови він, коли перебуває на висоті, найбільше богоподібний, тому найбільш схильний вимагати нашого поклоніння. Сам собою він завжди тяжіє до того, щоб перетворити „закоханість“ на певний тип релігії.
Теологи часто застерігали перед небезпекою ідолопоклонства в цій любові. Думаю, вони мали на увазі, що закохані можуть боготворити один одного. Мені здається, що справжня загроза не в цьому й аж ніяк не в подружжі. Прекрасна простота і домашня діловитість подружнього життя доводять абсурдність цього.
[1] Фр. – життєвий порив.
[2] Пор. Мт. 25:40.