«Батько, який сам умів вимагати від себе, у певному сенсі вже не мусив вимагати від сина. Дивлячись на нього, я навчився, що треба самому ставити собі вимоги й старатися виконувати власні обов’язки». (ІВАН ПАВЛО II)
Діти хочуть, щоб їхні батьки повчали їх. Це для них – вияв любови та свідчення батьківської відповідальности. Так само й у підлітковому віці, коли діти схильні до бунту й не надто схвально висловлюються про батьків, вони все одно цінують їхні вказівки, повчання й перестороги. Сприймають їх як вияв справжнього зацікавлення й турботи. Відсутність рішучої реакції на погану поведінку дитини, особливо сина, а надто похвала таких дій викликає недовіру до батьків. Для дитини така позиція є доказом байдужости батька або його моральної зіпсованости. У Книзі приповідок сказано, що Бог картає нас, «немов батько сина» (Прип. 3:12).
Доброзичливе батьківське повчання дає дитині почуття безпеки. Якщо між батьком і дітьми існує хоча б мінімальна довіра й порозуміння, його зауваження видаються їм цілком природними та очевидними. Однак батьки повинні повчати своїх дітей делікатно – так, щоб не зранити їх. Важливим є не лише зміст напучувань, а й форма. Діти часто ображаються на батьків не через зміст висловлюваних їм застережень, а за те, що їх було висловлено в дуже неприємній формі. Повчання не повинно перетворюватися на приниження.
Щоби батьківські напучування були ефективними, воно конче мусять зважати на свободу дитини й опиратися на довірливий зв’язок із нею. Сини приймають поради й повчання батьків не стільки з огляду на їхню слушність (зрештою, часто не здатні її зрозуміти), скільки через довіру, яку до них виявляють. Зрозуміння батьківських порад приходить завдяки взаємній любові. Якщо дитина відчуває, що її люблять, то вважає батьківські поради й повчання очевидними, попри те, що їй, можливо, нелегко прийняти їх і втілити в життя.
Найважливішим у вихованні завжди є, однак, особистий приклад батька. Ось що згадував про свого батька Іван Павло II: «Я зблизька приглядався до його життя й бачив, як він умів вимагати від себе, як клякав до молитви. То було найважливішим у ті роки, які є дуже важливими в період дорослішання молодої людини».