«Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» (Лк. 17:10).
Від моменту народження дитини мати жертовно служить їй: опікується нею, годує, заспокоює, втішає і забавляє її. Це важке служіння триває кільканадцять років. Батько теж служить своїй дитині. Він працює, щоб утримати родину, турбується про житло, дбає про побут і домашнє господарство, щодня доглядає за дітьми. Усе це теж нелегке служіння. Виховуючи в такий спосіб своїх дітей, мати й батько завойовують їхню довіру. Дитина легко приймає батьківський авторитет і владу, бо щоденно переконується, що батьки використовують їх для того, щоб служити їй.
Та якщо колись трапиться таке, що після багатьох років жертовного батьківського служіння діти, зайняті власними справами, не виявлятимуть батькам належної вдячности або взагалі поводитимуться невдячно, тоді батько повинен згадати собі слова Ісуса: «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» (Лк. 17:10). Це радикальне висловлювання Христа болісно справджується в житті багатьох батьків. Але саме ця євангельська позиція може захистити їх від гіркого розчарування своїми дітьми, від жалю й претензій до них.
Батьки переконуються в тому, що є євангельськими «непотрібними слугами», коли діти, подорослішавши, покидають дім, створюють власні сім’ї, облаштовують своє життя. Зайняті собою, власною домівкою, кар’єрою (а не звичайним споживацтвом), забувають про своїх батьків і всі ті зусилля, яких ті доклали, щоб виховати їх. І тоді батьки переконуються в правдивості слів Ісуса. Нагородою для батьків у такій ситуації буває факт, що тепер їхні діти самі служать іншим, передусім – своїм дітям, їхнім онукам. Хоча й цією нагородою батьки не завжди можуть скористатися й насолодитися. Справжня нагорода за вірне служіння дітям у такому разі очікує на батьків поза земним життям.