«Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої. Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби, і прийміть із лагідністю всіяне слово, що може спасти ваші душі. Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм! Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, та своє серце обманює, марна побожність того! Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу.»
Прислів’їв і приказок у народній мудрості існує множина. Наприклад: «Один стібок, зроблений вчасно, вартує дев’яти». Чи: «Кому на місці не сидиться, той добра не наживе». У дитинстві я дізнався наступну приказку: «Палицями і камінням мені можна переламати кістки, а від слів мені навіть не боляче». Коли я вчився в школі, ми, учні, відповідали так один одному на усілякі неприємні прізвиська.
Але неправду каже прислів’я. Відмитися від наклепу значно важче, ніж вилікувати перелом руки чи ноги. Ви можете не отримати роботу, про яку мрієте, втратити довіру оточення. Від вас можуть відвернутися друзі і близькі. Слова бувають страшними. Вони можуть залишати рани, що не гояться.
Тут Яків зачіпає ще одну важливу тему: сила людської мови. Його попередження співзвучні тому, що він сказав раніше про слово Боже. Слово не лише передає інформацію, але і здійснює дію, робить зміну, породжує новий і довговічний стан справ. Слово Боже дієве, але і слово людське може бути дієвим, хоча і в абсолютно іншому роді. Зіставляючи те, що Яків каже в цьому і в попередньому уривку, ми можемо скласти повніше уявлення про його концепцію.
Отже, ми починаємо з теми, важливої для багатьох ранньохристиянських письменників: гріха гніву. Гнів виникає, коли уривається терпіння (про важливість якого Яків вже сказав). Коли щось йде зовсім не так, як ми уявляємо, ніби дещиця гніву допоможе виправити ситуацію. Якщо порівняти позицію Якова у в. 19-21 з позицією Павла в Еф. 4:26, то, за Павлом, в окремих випадках гнів буває доречним, але потрібно щосили проявляти стриманість. Можливо, Яків робить схожу поступку (слід бути «повільним» не лише на слова, але і на гнів). Проте основна його думка полягає в наступному: якщо ми хочемо божественної справедливості і божественного правосуддя, краще дозволити Богові діяти і не заважати на дорозі. Наївно думати, що наші спалахи гніву (частенько отруєні ураженою самолюбністю, злістю чи заздрістю) допоможуть Богові здійснити Його задум.
У нас і через нас Бог діє зовсім не через наш гнів (з усією його злістю і отрутою), але через Своє слово. У попередньому уривку Яків вже говорив про це слово: Бог дає нам нове народження, робить нас початком нового творіння. Тут, апелюючи до ще одного уривка з Ісаї (55:10-11), він пише, що слово Боже сіється і родить прекрасну рослину, приносить урожай.
Але як це відбувається? Із століття в століття не вичерпується число вірних, які не утілюють у реальному житті те, про що чують у храмі. Ми називаємо їх «номінальними християнами». Мабуть, є щось утішливе в тому, що вже Якова, у перше християнське покоління, мучила ця проблема: багато хто любить слухати слово (мабуть, старозавітне вчення і звістку про Ісуса), але не живуть відповідно до нього.
Яків наводить цікаву ілюстрацію. Як відомо, у його епоху фотографії не існувало, а живописні портрети могли собі дозволити одиниці. Мало в кого були навіть дзеркала. І якщо людині доводилося побачити власне віддзеркалення, вона цілком могла забути потім, як виглядає. На думку Якова, інші так ставляться до слова Божого: кинутий швидкоплинний погляд («як цікаво!»), і відразу забувають, живуть, як і раніше.
Яків нагадує нам, що слово Священного Писання і звістка про Ісуса – це «закон досконалий, закон волі». Здавалося б, звучить дивно: як може «закон» бути частиною «волі»? Хіба закон не обмежує волю, не заважає реалізовувати свої бажання?
І так, і ні. Уявимо, що правила не регулювали б, якою стороною дороги їздити: їдь, куди хочеш. Запанував би хаос: нещасні випадки, екстрені гальмування, а з побоювання в когось врізатися правила кажуть, що їздити треба по лівій стороні (у Великобританії) або по правій стороні (у США), вони тим самим дають волю. Так і закон Божий: обмежуючи «волю» в одному, він дає набагато більшу і справжню волю в іншому. Тут дуже важливо, щоб закон не висів мертвим тягарем, але щоб його слово діяло, змінювало нас. Якщо це станеться, на нас обов’язково перебуватиме Боже благословення: життя стане значно багатшим, засяє найрізноманітнішими фарбами.
Яків налаштований дуже практично і після всього цього чудового богослов’я повертає нас на землю. Не може бути людина одночасно благочестивою і лихослівною (в. 20). Якщо вона лихословить, то лише обманює себе, вважаючи себе благочестивою. Яків не повідомляє, у чому полягає засіб зцілення, але основна думка його така: «Хочете йти дорогою Божою? Прошу дуже! Є люди, яким потрібна ваша допомога. І є світ, що заплутався, який і ваше життя намагається перетворити на хаос. Сконцентруйте увагу на першому, і уникайте другого». Коротко і ясно.