«Отож, браття, довготерпіть аж до приходу Господа! Ось чекає рільник дорогоцінного плоду землі, довготерпить за нього, аж поки одержить дощ ранній та пізній. Довготерпіть же й ви, зміцніть серця ваші, бо наблизився прихід Господній! Не нарікайте один на одного, браття, щоб вас не засуджено, он Суддя стоїть перед дверима! Візьміть, браття, пророків за приклад страждання та довготерпіння, вони промовляли Господнім Ім’ям! Отож, за блаженних ми маємо тих, хто витерпів. Ви чули про Йовове терпіння та бачили Господній кінець його, що вельми Господь милостивий та щедрий. А найперше, браття мої, не кляніться ні небом, ані землею, і ніякою іншою клятвою! Слово ж ваше хай буде: Так, так та Ні, ні, щоб не впасти вам в осуд.»
Коли ми з сестрою трохи підросли, батьки іноді залишали нас увечері одних, без няні. Як правило, проблем не виникало: вхідні двері були замкнені, сторонні увійти не могли, та взагалі в ті роки світ був безпечнішим. Але одного разу увечері, сам не знаю, чому, я розхвилювався. Замість того, щоб спати, як завжди, я сидів і тремтів. Швидше б вони прийшли! Я спробував розрахувати, в який час вони повернуться, і мені це не вдалося. Головною вулицею їздили машини, і я вслухувався: чи не зверне одна з них у наш провулок? То одна, то друга машина іноді звертали, але проїздили повз. А на мене навалилися різні думки. Раптом щось сталося? Раптом нещасний випадок? Раптом вони взагалі ніколи не прийдуть? Сестра додивлялася третій сон (інакше б веліла мені не робити дурниці!), а я сидів біля вікна, заклякнувши від жаху.
І от, нарешті, біля будинку зупинилася машина, і з неї вийшли батьки, свіжі і радісні після добре проведеного вечора. «Навіщо ж ти так хвилювався?»…
Мені здається, коли Ісус прийде, у багатьох буде таке ж почуття, яке було в мене тоді: яким же я був безглуздим, що сумнівався! Нехай час приходу виявився не таким, як я думав і сподівався, – навіщо ж було впадати в паніку? Досі кожне покоління християн молилося, щоб Він прийшов, як обіцяв, і кожному доводилося вчитися терпінню. Більше того, заклик до терпіння укупі з тим фактом, що терпіння – один з основних дарів Духа, сам по собі означає, що без терпіння нам не обійтися. Із затримки дивуватися не варто. Врешті-решт, скільки віків довелося чекати єврейському народу, перш ніж прийшов Месія! Деякі навіть стали думати, що неправильно зрозуміли древні пророцтва.
І звичайно, це питання упокорювання (один з основних уроків Якова!). Не варто думати, що в Бога ті ж тимчасові масштаби, що і в нас. Візьмемо паралель із землеробством. Кілька тижнів тому я бачив, як один фермер розорює поле і сіє урожай. Це поле і зараз розстилається за моїм вікном: на вигляд нічого не змінилося (лише зникли чайки, які йшли за плугом). Ґрунт такий же голий, яким був, коли фермер взявся до роботи. Але чи означає це, що він згаяв час даремно, і урожай не зійде? Звісно, ні! Усьому свій час. Часом треба більше часу, ніж ми б хотіли. Фермери підкоряються ритму пір року. Наше суспільство, з його безумним поспіхом, хоче, щоб кожен овоч лежав у магазині цілий рік, а тому ввозить його літаками з-за кордону. До терпіння воно не звикло. Тим більш важливо для нас, учнів Ісусових, навчитися бути терплячими.
Для цього треба спрямувати погляди до Бога. Бо Господь, за словами Якова, «вельми милостивий та щедрий». Повірити в це буває важко, але дуже важливо. Куди як легше вважати, що Бог далекий від нас, що Він про нас не піклується, що Йому байдуже (а якщо і не байдуже, то Він вічно нами невдоволений). Що ж, вимогливість до себе дуже доречна, але не можна забувати, що милість Божа найвища (Як. 2:13). Це найглибша правда про Бога.
Цю правду прозрівали вже старозавітні пророки. Спілкуючись з Богом, вони вчилися бачити за буденною земною реальністю реальність небесну. Приклад з Йовом – найяскравіший, але є і багато інших: як сказано в Посланні до Євреїв, ці люди зберегли вірність, хоча і не дожили до виконання обітниць. Поспіх, нетерпіння – одна з форм гордині: людина вважає, що краще за Бога знає, коли краще статися тій чи іншій події.
І знову-таки терпіння і довіру повинне супроводити чисте слово. Яків повторює, що не потрібно бурчати один на одного (в. 9): судячи з усього, в Яковій церкві така проблема існувала (як, на жаль, і зараз існує). Християни в Єрусалимі та околицях зазнавали гоніння ще із смерті Степана (Дії 7). Коли групи і братерства виявляються під загрозою ззовні, страхи і тривоги сприяють внутрішнім сваркам і конфліктам. Навчитися терпіти один одного – ще один бік упокорювання.
Попередження про прийдешній суд трансформувалися із загальних тез (напр., 2:8-13) у конкретне пророцтво про прийдешній день Господній. «Суддя стоїть перед дверима!» (в. 9). Такий суд, каже Яків, можна накликати на себе зайвим словом, наприклад, додавши до сказаного «посилюючу» фразу з апеляцією до надприродної сили («присягаюся Богом» і т. д.). Цікаво, що це і понині практикується в судах, причому клятвопорушення розглядається як серйозне порушення закону (навіть у секулярному світі, де більшість людей не вірять у «Бога», Яким присягаються!). Проте Яків знову наслідує вчення свого старшого Брата (Мф. 5:34-37): простого «так чи ні» цілком достатньо. Будь-які ж додавання багаті божественним засудженням (замість божественної підтримки).
У зв’язку з цим було багато суперечок, оскільки багато країн досі використовують у суді клятву як один із способів гарантувати надійне свідоцтво. Багато християн вважають, що клятви в суді – виключення, яке лише підтверджує правило. Проте ця полеміка не повинна закривати від нас один важливий момент. Йти за Ісусом означає йти шляхом справжнього життя, а справжнє життя немислиме без щирого, чесного, непомилкового слова. Додавати клятви чи інші «прикрашення», значить, девальвувати монету (немов без клятви ми не ставимося до сказаного серйозно). Зауважимо, що єдиний випадок, коли в Новому Заповіті людина починає присягатися і божитися, – це коли Петро зрікається від Ісуса. Є, про що замислитися…