«Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна з’явитись: пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави. Також молоді, коріться старшим! А всі майте покору один до одного, бо Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать! Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив. Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами!»
Час від часу телебачення і газети говорять про «кризу лідерства». Досить часто це означає лише, що журналістам не подобаються нинішні політичні лідери. Цинічно сказано? Але маю зізнатися, що мене дратують абстрактні дискусії про «лідерство». Коли мене самого просять висловитися, я часто кажу, що не вірю в «лідерство» або в усякому разі не надаю йому такого значення, як багато хто.
Я помітив: коли має місце гідне «лідерство», «лідер» найменше думає про «лідерство», а просто настільки захоплений своєю справою (наприклад, пише музику, керує фірмою, організовує продажі, очолює міністерство), що його енергія та творчий підхід, ентузіазм і продуктивність передаються іншим. Іншими словами, лідерство подібне до дружби: воно краще виходить, коли думаєш не про нього, а про те, що ви спільно робите.
Мабуть, так йде справа і з щастям. Якщо ви почнете день з думки: «Як стати щасливим?», щастя буде менше, ніж якщо ви скажете собі: «Чим швидше я візьмуся за цю картину / піду на цю прогулянку / пограю з онуками, тим краще». Я б з більшим бажанням належав до групи або братерства, де «лідер» думає про Бога і благовістя, ніж де він думає про «лідерство» і прослухав декілька курсів з «лідерства», віднімаючи час у вивчення Біблії та молитви.
Про це можна говорити ще багато. Без сумніву, будь-який фахівець з «лідерства» сумно похитає головою: ніби, нічого Н. Т. Райт не розуміє. Між тим і в церкві, і в суспільстві, дуже потрібні люди, яких глибоко хвилює, що відбувається навколо, які професійно вивчають актуальні питання, вислуховують думку людей і здатні сформулювати корисну концепцію. «Фахівець» вигукне: «Адже це і є лідерство!» Добре, якщо так. Проте давайте краще займатися справою, а не абстрактними категоріями, далекими від реальності.
Тим більше, Петро говорить тут не про «лідерів», а про «пресвітерів», тобто пастирів, пастухів. Добрий пастух не займається порожнім теоретизуванням або власними потребами, а думає, як йому уберегти овець. З цього починає і Петро у вірші 2: думайте не про власну вигоду, а про потреби стада. Петро відносить тут себе до «старших». Відповідне грецьке слово може вказувати і на статус (старшинство в общині), і на вік; у «старших» у церкві ці два сенси часто поєднувалися. Як старший, Петро знає, що таке нести подібну відповідальність.
Важливий урок Петро отримав ще від Ісуса: потрібно не «панувати» над вівцями, а бути для них прикладом (в. 3). Нещодавно я був в одному великому коледжі, де готують армійських офіцерів, і приємно здивувався, що на кожному кроці розвішене гасло: «До керівництва – через служіння». Наскільки я розумію, це не пусті слова: вони всіляко намагаються наслідувати гасло на практиці. Якщо офіцер не служитиме солдатам – думатимете і піклуватиметеся про них, як про людей, краще дізнаватиметься їх з їх сильними місцями і страхами, – він не зможе керувати ними в складних і небезпечних ситуаціях. Тому як «молоді» (в. 5), так і «старші», повинні вправлятися в «упокорюванні». Ми настільки звикли читати про упокорювання в християнських текстах, що легко забуваємо: до виникнення християнства ніхто, за винятком вузького напряму в юдейській традиції, не вважав упокорювання чеснотою. Сталося щось, що породило абсолютно інший підхід до речей.
Цією подією стало з’явлення Христове: Ісус сповістив Царство Боже, помер, воскрес і запанував. Він і є «Архипастир» (в. 4), Який знову з’явиться, коли зійдуться небо і земля. Він – зразок, за яким повинні слідувати інші «пастирі». Сам Ісус багато в чому спирався на біблійну метафорику: Бог бажає бути «пастирем» Свого народу Ізраїлю. З урахуванням того, яке місце займало пастухування в економіці, недивно, що саме з пастухом часто зіставлявся Бог або помазаний цар: пастух піклується про «овець», стежить, щоб вони добре харчувалися і були захищені від хижаків. Досить побіжного погляду в Псалом 23 або розділ 34 Книги Єзекіїля, щоб зрозуміти витоки цих образів. А якщо заглянути в Євангеліє від Луки (Лк. 15:3-7) і Євангеліє від Івана (Ів. 10:1-16), стане ясно, як їх розумів Ісус. У Євангелії від Івана варто звернути увагу і на уривок 21:15-19, де Петро отримує доручення «пасти» овець Ісусових.
Звичайний «світський» шлях «лідерства» полягає в тому, щоб давити авторитетом, погрожувати і карати. Безумовно, так можна нав’язати вівцям свою волю, але ні щасливими, ні здоровими вони не будуть. За зовнішньою ж «силою» такого підходу ховається слабкість. Бути упокореним пастирем означає проявляти справжню силу, коли пастиреві немає нужди кричати і залякувати: упокорене служіння вже створило такі тісні узи між пастирем і вівцями, що пастиреві треба лише йти до пасовища, і вівці підуть за ним.
Звичайно, не завжди і не все так гладко складається. Пастирська праця нелегка. Можливо, тому Петро і закінчує своє повчання порадою покласти всі турботи на Бога. Використане тут дієслово дуже яскраве: потрібно узяти все, що турбує і обтяжує, і звалити на спину Божу. Він понесе цей тягар, причому зробить це з радістю. Адже Він нас любить.