«А це звістка, що ми її чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є світло, і немає в Нім жадної темряви! Коли ж кажемо, що маємо спільність із Ним, а ходимо в темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо! Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої. А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас!
Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного. Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу.»
Перед Елізабет стояв нелегкий вибір. Кілька тижнів тому вона переїхала в новий будинок, а її батьки, задоволені, що вона отримала нову роботу і встає на ноги, вирішили зробити їй подарунок. Вони купили їй розкішне і затишне крісло, з оббивкою в тон вітальні, якраз таке, про яке вона мріяла. Їм було приємно зробити сюрприз дочці.
А потім вони зібралися до неї в гості. Проте буквально напередодні їх візиту сталася неприємність. Елізабет з друзями розбирала нові книги і картини, як раптом… Ніхто точно не знав, як це сталося, але чашка гарячої і міцної кави пролилася на крісло. Як вони тільки не намагалися його відмити: нова пляма і не думала блякнути і виднілася на найвиднішому місці. Дівчина була дуже засмучена. А наскільки ж сильно засмутяться батьки! Що ж робити?
Спочатку вона спробувала умовити батьків прийти в інший день. У разі успіху вона виграла б час: раптом знайдеться спосіб змити пляму? Чи в крайньому випадку, вона замовить нову оббивку. А вони і не дізнаються…
Проте нічого не вийшло. Батьки і чути не хотіли про інший день відвідин. А значить, викриття було неминучим. Що ж, залишалося сказати правду, і будь, що буде.
…Залишимо доки тут героїв цієї маленької домашньої драми – як і всі бурі в склянці води, вона здавалася дуже грізною, – і перейдемо до драми космічної, про яку пише Іван. Легко сказати, що в нас є спілкування з Отцем і Сином! А якщо ми вже зіпсували чудовий Божий дар? А якщо забруднили своє життя бездумністю, дурістю чи відвертим злом?
Вслухаємося в себе. Чи виникають у нас подібні думки? Якщо ні, можливо, ми не розуміємо, що таке Бог. І тут варто повернутися до знаменитих біблійних теофаній. Згадаємо куща, що не згорав: як страшився Мойсей задуму Божого, як хотів уникнути покладеної на нього місії! Чи згадаємо Ісаю. Ісая побачив Бога в Храмі і устрашився за своє життя. Петро просив Ісуса: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!». Іван бачить воскреслого і прославленого Ісуса, і падає до Його стоп як мертвий. Саме це і є належна реакція на слова про те, що нас прийняли в спілкування з Отцем і Сином. Хіба ми не зіпсували все? Хіба не личить нам соромитися? Як же нам усе виправити?
Так, дійсно, Бог є світло, і немає в Ньому жодної пітьми. Перед Ним помирає пітьма, що вторгається в наше безладне і невірне життя. Йому достатньо лише одного погляду, і Він усе дізнається. Безглуздо таїтися: якщо ми говоримо, що знаходимося в спілкуванні з Ним, а самі «ходимо в темряві» (тобто поводимося гріховно), ми брешемо. Якщо кажемо, що не маємо гріха, то обманюємо самих себе (вже точно не Бога!). Більше того, якби ми сказали, що ми не грішники (в. 10), ми б виставили брехуном самого Бога. Адже Він ясно сказав і у Священному Писанні, і особисто, що прийшов позбавити нас від влади гріха.
Проте тут таїться і відповідь. Це начебто батьки Елізабет з’явилися до неї з дивовижним миючим засобом, і через декілька хвилин від плями не залишилося б і сліду, а її сором, страх і зніяковіння змінилися б радістю і захватом. Скажете, занадто добре, щоб бути правдою? Що ж, з тією чашкою кави і дійсно було трохи складніше. Проте космічна драма саме так і була вирішена.
Як ми вже сказали, майбутнє Боже явлене в Ісусі, Сині Божому. Проте Ісус помер на хресті, і з найперших днів християнства Його учні вірили, що ця смерть – кульмінація світової історії, вища і остання жертва. Язичникам більше немає нужди приносити богам свої жертви (тим більше, від них і сенсу не було). Та юдеям немає нужди ходити в Храм з жертвами, хоча і наказаними Законом. Рятівний задум Бога-Законодавця утілився в Ісусі, з’явлення Якого провіщав Храм і жертви. Кров, що стекла з тіла Ісусового на хресті, в якомусь сенсі була кров’ю самого Бога. Вона змила людські гріхи так, як їх не змила б жодна тваринна жертва.
Ця жертовна смерть, це Боже життя, віддане за нас і замість нас, призначена для усіх, хто «ходить в світлі». Це не означає, що Бог може щось зробити, лише побачивши нас з морально позитивного боку. Йдеться про наступне: коли ми набираємося мужності поглянути в обличчя своїй провині і свідомо навертаємося до світла, трапляються дві речі. По-перше, ми набуваємо життя Божого (не лише із самим Богом, але і один з одним). По-друге, ми відчуваємо, що кров Ісуса очистила нас зсередини, зняла важкий тягар з нашої совісті. Усе це зникає, коли ми навертаємося до світла і починаємо ходити в ньому. Усе це зникає завдяки Ісусу.
От чому Іван закликає дивитися правді в обличчя. Богові не пустиш пил в очі: Він знає, що з нами було, краще за нас самих. Проте якщо ми будемо чесними, Він простить і очистить нас. Чому Іван каже тут (1:9), що Бог «вірний та праведний»? Тому що Бог вірний Своїй обіцянці прощати. І тому що в смерті Ісуса Він показав Себе «праведним». Так Він збирається виправити весь світ, включаючи нас.
Хтось, не усвідомивши серйозність ситуації, може сказати: якщо Бог такий хороший і добрий, чому б не продовжувати грішити? І на жаль, така логіка досить часто зустрічається. Проте це все одно, начебто Елізабет розсудила: «Раз у батьків є такий чудовий миючий засіб, наступного разу забрудню кавою всі їх меблі!» Адже безглуздо, погодьтеся! Тому Іван помічає: «Це пишу я до вас, щоб ви не грішили». Виходить двояка картина. З одного боку, грішникам треба знати, що Ісус помер за них, і що вони можуть набути повного і вільного прощення. З іншого боку, грішникам, яких простили, треба знати, що це не є основа продовжувати грішити. Вірне і те, і друге. І все це пов’язане із самою суттю християнства.
І ще. Судячи з усього, юдеохристиянським адресатам Івана часом спадало на думку, що Ісус, Месія Ізраїльський, посланий для позбавлення тільки їх одних від гріхів. Нічого подібного, заперечує Іван! Жертва Ісуса спокутує не лише наші гріхи, але «гріхи всього світу». Подібно до того, як Бог не залишився в спілкуванні з одним лише Своїм Сином, але простягнув ці узи на всіх учнів Ісуса; і подібно до того, як Іван пише цей лист, щоб його читачі розділили божественне спілкування, – так усі, хто набуває прощення через смерть Ісуса, повинні бачити в цьому не власний привілей, але можливість для дуже і дуже багатьох. Бог закликає до «спілкування» усе нових і нових людей.