«І сталось, як Він переходив ланами, у суботу, Його учні зривали колосся та їли, розтерши руками. А деякі з фарисеїв сказали: Нащо робите те, чого не годиться робити в суботу? І промовив Ісус їм у відповідь: Хіба ви не читали того, що зробив був Давид, коли сам зголоднів, також ті, хто був із ним? Як він увійшов був до Божого дому, і, взявши хліби показні, яких їсти не можна було, тільки самим священикам, споживав, і дав тим, хто був із ним? І сказав Він до них: Син Людський Господь і суботі!
І сталось, як в іншу суботу зайшов Він до синагоги й навчав, знаходився там чоловік, що правиця йому була всохла. А книжники та фарисеї вважали, чи в суботу того не вздоровить, щоб знайти проти Нього оскарження. А Він знав думки їхні, і сказав чоловікові, що мав суху руку: Підведися, і стань посередині! Той підвівся і став. Ісус же промовив до них: Запитаю Я вас: Що годиться в суботу робити добре, чи робити лихе, душу спасти, чи згубити? І, позирнувши на всіх них, сказав чоловікові: Простягни свою руку! Той зробив, і рука його стала здорова! А вони переповнились лютістю, і один з одним змовлялись, що робити з Ісусом?…»
Один мій родич любить розповідати, як він одного разу літав зі своїми колегами в Ірландію, щоб подивитися регбі. Коли вони вийшли з літака, не було ніяких митників, які б їх там чекали. І от двоє-троє з них заради жарту зайшли в службові будки, наділи кашкети, які там знайшли, і стали з серйозним виглядом перевіряти паспорти в інших прибулих пасажирів. Хоча в них не було жодних офіційних повноважень, схоже, їх розіграш вдався. Кожного разу, слухаючи цю розповідь, я намагаюся уявити, що сталося б, якби туди прийшли справжні митники; але про це історія, як воно часто і буває, умовчує.
Мабуть, таке ж враження справляв Ісус на спостерігачів. У Нього не було жодної офіційної посади. Він не був священиком (священики зобов’язані були учити народ Закону). Він не належав до жодної з відомих партій. Одну з таких партій, наприклад, складали фарисеї, які всіма силами намагалися нав’язати суспільству своє розуміння того, як слід дотримувати Закон. Як учитель, Ісус також не пройшов жодної формальної підготовки.
Та все ж, так би мовити, Він стояв у зоні прибуття пасажирів, давав усім вказівки, а деяким – навіть дозвіл робити те, що раніше для них здавалося неможливим. Ким же Він сам Себе вважав? Це фактично головне питання, яке задає Лука. Луку цікавить не те, чи «дотримуємо ми суботу», а те, ким вважав Себе сам Ісус.
Перший інцидент здається дуже складним, поки ми не вникнемо в його суть. Ісус стверджує, що Він і Його люди знаходяться в тому ж положенні, в якому був Давид зі своїми людьми. Якщо для них було зроблено виключення з прийнятого правила, то, значить, таке виключення можливо і для Нього. Зазвичай лише священики у святилищі їли «хліб показний»[*] (особливий хліб, що символізував присутність (показував) Бога серед Його народу); але Давид заявив, що і він має на це право. Чому? Можливо, тому, що він був повноправним царем Ізраїлю. Самуїл помазав його, коли він був ще юнаком, і оголосив його царем; але трон все ще був зайнятий Саулом. В описуваний момент Давид вів за собою різношерсту групу своїх послідовників, ховаючись від Саула і вичікуючи повноти своїх повноважень.
Це красномовно за всякі слова говорить про Ісуса. Адже і Він, як намагається показати нам Лука, помазаний як Цар над Ізраїлем. Він теж йде з групкою послідовників, що здаються досить дивними людьми. І от, підібравши біблійний образ, який добре знайомий Його слухачам (хоча багато, ймовірно, його так і не зрозуміли), Він поводиться як суверенний «Син Людський», якого Бог Ізраїлю свого часу проголосить істинним Царем. Тоді, нарешті, опоненти угамуються, і буде відновлений порядок.
У такому разі не особливо велике значення мав той факт, що учні Ісуса порушували суботу. Їх поведінку можна було розцінювати як порушення суботи і як законну дію. Усе залежало від того, яких правил дотримувалися люди в питанні дотримання суботи. Значення мав той факт, що Ісус був майбутнім Царем, що мав право усувати, коли це необхідно, навіть священну суботу. А Він, схоже, вважав, що це необхідно; очікувалося настання нового Божого світу, і правила, які підходили для старого світу, мали бути переглянуті.
Для багатьох сьогоднішніх християн дотримання суботи – не більше ніж елемент історії єврейського народу. Хтось досі її дотримує; але багато людей у західному світі згадують про неї як про правило, в якому дуже давно відпала необхідність. Для Ісусових сучасників субота була одним з головних символів, що дозволяла зберегти обличчя обраного Богом народу у ворожому світі. Теперішнім західним християнам легко сміятися над євреями часів Ісуса і говорити, що вони, ніби, турбувалися про дурниці. У нашому світі, у нашому суспільстві є багато такого, що стало для нас не менш важливим – і, можливо, з подачі самого Бога, – чим було дотримання суботи для євреїв.
Інша розповідь – про зцілення людини зі всохлою рукою – довершує справу. Важливо, щоб Бог-Творець був шанований у тому, що Ним створене. Ісус запитує: слід врятувати життя чи погубити його? У даному випадку Ісус не зробив нічого, що з погляду офіційного юдейського Закону або негласних фарисейських правил було б чимось протизаконним. Він навіть не доторкнувся до людини. Веління простягнути руку не можна вважати «дією», а, отже, чимось забороненим. Але досить і того, що Ісус Своїм вчинком дає ясно зрозуміти, що Він має право на власний розсуд розпоряджатися законами і переданнями старців. Лука готує нас до того, що станеться далі, коли Ісус із зростаючої общини Своїх послідовників створить новий Божий Ізраїль – народ, який стане жити в Нову Божу Еру. Цей народ, відданий Ісусові як своєму істинному Цареві, істинному «Синові Людському», вже може святкувати початок нового «тижня». Він більше не пов’язаний законом суботи, атрибутом старого творіння, що відмирає.
[*] В автора – «хліб Присутності». – Прим. пер.