«І засурмив сьомий Ангол, і на небі зчинились гучні голоси, що казали: Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, і Він зацарює на вічні віки! І двадцять чотири старці, що на престолах своїх перед Богом сидять, попадали на обличчя свої, та й уклонилися Богові, кажучи: Дяку складаємо Тобі, Господи, Боже Вседержителю, що Ти є й що Ти був, що прийняв Свою силу велику та й зацарював! А погани розлютилися, та гнів Твій прийшов, і час настав мертвих судити, і дати заплату рабам Твоїм, пророкам і святим, і тим, хто Ймення Твого боїться малим і великим, і знищити тих, хто нищить землю. І розкрився храм Божий на небі, і ковчег заповіту Його в Його храмі з’явився. І зчинилися блискавки, і гуркіт, і громи, і землетрус, і великий град…»
На високому вівтарі Вестмінстерського абатства, одного з найзнаменитіших храмів світу, накреслені слова з вірша 15 у перекладі Біблії короля Якова: The kingdoms of this world are become the kingdoms of our Lord, and of his Christ («Царства світу цього стали царствами Господа нашого і Христа Його»). Дуже вражаюче вони виглядають, адже на мозаїчній підлозі перед ним століттями коронувалися британські монархи. Текст суворо нагадує королям (і їх підданим), що вони мають лише тимчасову і відносну владу. Повна і реальна ж влада належить єдиному істинному Богові і Його Месії, Христові.
Проте перекладачі, що працювали над створенням Біблії короля Якова, використовували зіпсований біблійний текст. Як вказують практично всі інші грецькі рукописи Нового Заповіту, слово «царство» повинне тут стояти в однині, а не в множині. Та і взагалі вживається воно в цьому уривку лише одного разу: невипадково і самі перекладачі надрукували (для легкозрозумілості) друге «царства» курсивом.
Я привернув увагу до цього курйозу зовсім не з педантизму: ніби, неточна цитата в знаменитому місці. Річ у тім, що різниця принципова: перед Іваном відкрилася глобальна космічна картина, де встановлене через Христа Царство не є лише сума царств в тих або інших регіонах. Мається на увазі вселенське володарювання Боже: «царство світу» переходить до Господа, законного Володаря.
Здавалося б, про такі речі варто було б сказати краще наприкінці книги. Тим більше, частина дев’ятнадцятого розділу нагадує цей уривок. Проте не забуватимемо, що Іван описує не послідовну низку подій (спочатку печатки, потім сурми, потім події в розділах 12-14, що увінчуються чашами), а різні ракурси однієї реальності: незважаючи на метушню і біди світу, Бог створює через Ісуса народ, який услід за Агнцем свідчитиме про Царство Боже через своє страждання. І через це страждання світ прийде до покаяння і віри, а Бог запанує над усім.
Про це можна сказати тисячами способів; Іван вибрав три або чотири. Тут кульмінація одного з них, а також кульмінація першої половини книги. (Оповідання багатопланове.) Вірш 19, що закінчує уривок, готує шлях абсолютно іншій сцені в розділах 12 і 13, де розповідь почнеться як би наново, і під новим кутом розгляне проблеми.
Апокаліпсис, подібно до свого основного старозавітного прототипу (Книги Даниїла), говорить про Царство Боже. Це одна з найнезрозуміліших тем в усій Біблії. Занадто багато християн уявляють собі справу так: Бог панує в певному місці під назвою «небеса», і основне наше завдання полягає в тому, щоб у це місце («Царство Небесне») потрапити. Можливо, одна з причин, чому Апокаліпсис залишається закритою книгою для багатьох (навіть багатьох християн), якраз і полягає в тому, що він суперечить цій концепції. Царство Боже – не лише для небес! Адже Бог створив весь світ і хоче повернути всьому світу призначення, спотворене людським бунтом. Всупереч багатовіковим непорозумінням, така і звістка Євангелій. Непорозуміння ж частково обумовлені тим, що в Євангелії від Матвія говориться про «Царство Небесне» (інші євангелісти частіше використовують поняття «Царство Боже»). У читачів це накладалося на бажання «потрапити на небеса», і вони вважали, що саме таке вчення Матвія та Ісуса.
Проте Апокаліпсис говорить про інше, причому політичний підтекст очевидний. Творці вівтаря у Вестмінстерському абатстві користувалися неправильним текстом, але мислили в правильному напрямі.
Іван не проповідує ні приватну «духовність», ні ескапізм. Бог живий кидає виклик владі віку цього, яка повинна почути звістку про Його володарювання, а володарювання це встановлюється через Месію-Агнця. Любов, що «страждає, перемагає усе». Таке вчення, вчення дивне, хоча і для світу небажане (втім, на жаль, занадто часто і для церкви небажане). Історія довела його правоту. Коли найбільше поширювалася церква? У перші три століття, коли Римська імперія зробила усе, щоб її задавити, замучити, знищити! Як сказав один з великих древніх учителів, «кров мучеників є насіння церкви». Згодом це збувалося знову і знову.
Так виконувався Псалом, в якому багато древніх християн бачили пророцтво про Христа. Згідно з Псалмом 2, народи повставатимуть проти Бога, але Бог помаже Свого царя на священній горі Сіон. Бог обіцяє дарувати цьому цареві, «Синові» Своєму, народи світу в спадщину. «Спадщина» Ізраїлю більше не обмежуватиметься територією, обіцяною Аврааму, вузькою смужкою землі на Близькому Сході: вона пошириться на весь світ і на всі царства. Народи чинитимуть опір володарюванню Месії, Сина Божого, але Месія здолає їх. Псаломщик радить: краще підкоритися, просити про мир!
У видінні Івана (у цьому розділі) це вже відбулося. Зверніть увагу на різницю між віршем 17 і уривками на кшталт 1:4. У 1:4 Бог був названий «Хто є, Хто був і Хто має прийти». А тут трохи інакше: «Ти є й що Ти був», бо майбутнє вже прийшло в сьогодення. «Має прийти» стало реальністю. Свідоцтво страждань мучеників показало світу, що Бог є Бог, і що Ісус є Господь і Цар. І світ відгукнувся, прославивши Бога Небесного.
Залишається «знищити тих, хто нищить землю». У цьому, кінець кінцем, і полягає Божий суд. Дуже часто цей суд уявляють собі як щось негативне, «руйнівне»: ніби, Творець покладе край усім заняттям, які людям подобаються, і якими вони хочуть займатися. Проте це брехня! Божий суд є суд Творця над усіма, хто псує Його творіння. Як ми бачимо з розділів 4 і 5, Він задумав врятувати Своє чудове творіння від сил антиматерії, антитворіння, антижиття. Настав час смерті помирати.
Пісня старців нагадує ще один момент, подібний 4:5 і 8:5, з блискавками, гуркотами і громами. Це моменти переходу, коли земля тремтить від моці небесного одкровення. Крім того, єдиний раз у книзі Іван каже, що коли відчинився Божий Храм на небі, то стала видна не лише тронна зала з її торжествуючими піснями, але і «ковчег заповіту» усередині. У єврейських колах багато гадали про те, чи буде відновлений в новому Храмі ковчег (скринька з Десятьма заповідями та іншими ключовими символами древнього заповіту). Згадка Івана про ковчег заповіту, очевидно, вказує на вірність Бога обіцянням, даним при укладенні Заповіту. Бог зробить те, що обіцяв. Він візьме владу у Свої руки і запанує.