«І я, Іван, чув і бачив оце. А коли я почув та побачив, я впав до ніг Ангола, що мені це показував, щоб вклонитись йому. І сказав він до мене: Таж ні! Бо я співслуга твій і братів твоїх пророків, і тих, хто зберігає слова цієї книги. Богові вклонися! І сказав він до мене: Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час бо близький! Неправедний нехай чинить неправду ще, і поганий нехай ще опоганюється. А праведний нехай ще чинить правду, а святий нехай ще освячується! Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його. Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто! А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду. Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня! А Дух і невіста говорять: Прийди! А хто чує, хай каже: Прийди! І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо! Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій. Той, Хто свідкує, говорить оце: Так, незабаром прийду! Амінь. Прийди, Господи Ісусе! Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами!»
Я стояв у храмовому дворику і слухав дзвони. Спочатку я розрізняв голос кожного з десяти дзвонів. Ясно звучали вони в уранішньому повітрі. Проте передзвін тривав і тривав, віддавався луною в старовинній кам’яній колонаді, і дзвони вже зливалися в єдиний голос, радісний і древній. Він будив спогади про роки що мінули і навівав думки про роки прийдешні. Але і в цьому голосистому дзвоні виділялися ритмічні удари найбасистіших трьох дзвонів: дон – дон – дон, дон… дон… дон. Вони були частиною музики, але як би казали: «Будь уважний! Це важливо! Слухай нас! Ми хочемо тобі дещо сказати! Не спи!»
Таке почуття охоплює нас під кінець цієї дивної книги, до досягнення якої ми лише доторкнулися, хоча подекуди і уловили натяк на приховані і недосліджені глибини. Можливо, спочатку ми чули голос кожного «дзвону». Послання, печатки… Далі темп книги зростав, і голоси множилися: сурми, чаші, супутні події… Усі вони злилися в єдиний і славний старовинний голос. Цей голос нагадував про саму зорю людства і найдревніше з Писань, але і через знаки і символи вказував у велике майбутнє. Та все ж, серед багатства фарб і образів, виділяються два басисті «дзвони». Вони складають частину загальної музики, але їх голос помітний виразно: «Будь уважний! Дотримуй ці слова! Я скоро прийду! Незабаром прийду!»
«Незабаром прийду!» Такою була надія Ізраїлю довгі роки, ще до того, як Іван побачив Патмос і навіть до того, як Ісус уперше розплющив очі морозним віфлеємським ранком. Чотирма століттями раніше Малахія нагадував нудьгуючим і безтурботним священикам: «І нагло прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви». Він прийде! Єзекіїль не лише бачив славу Божу, що залишила Храм напризволяще (Єз. 10:18-19; 11:22-23), але і передрік її повернення при справжньому відновленні Храму (Єз. 43:1-5). Проте в наступні чотириста років ніхто не стверджував, що видіння Єзекіїля збулося. Нікому не було видіння, подібного до того, яке ми знаходимо в Книзі Виходу (роз. 40) або Книзі Ісаї (роз. 6). Ізраїльтяни думали, що Господь ще не повернувся, і чекали, що Він повернеться. Надія на повернення Боже була осереддям надії на оновлення Храму, яка у свою чергу складала центр надії на оновлення Ізраїлю. Надія усередині надії, яка і сама всередині надії. Бог прийде!
Ранні християни вірили, що це обіцяння збулося в Ісусі. Ісус з’явився в Єрусалим як суворий суддя. Ще повніше і дивніше виконання цього обіцяння сталося, коли Ісус був «піднесений» на хресті, а потім воскрес з мертвих. Так Господь повернувся на Сіон. Так відкрилася слава Божа, і бачити її могло всяке тіло.
Недивно, що християни із самого початку перенесли древню єврейську надію на повернення ГОСПОДА на своє очікування повернення Ісуса. Розмивання грані між Ісусом і Богом – вони ділять престол, обидва називають Себе «Альфою і Омегою» (21:6; 22:13) і отримують похвалу, яка не личить нікому іншому (22:9), – забезпечило цьому перенесенню міцну основу. А численні «з’явлення» Ісуса, які церква переживала в богослужінні, молитві і свідоцтві мучеників, означали, що ця надія існує не в порожнечі, а оновлюється щодня і щотижня. Дзвони дзвонять: «Я скоро прийду! Час близький! Я скоро прийду! Так, незабаром прийду!»
Тема терміновості і невідкладності, яка тут звучить, перекликається з багатьма пророцтвами в попередніх розділах. Ці вірні й правдиві слова (в. 6). Блаженний, хто зберігає пророчі слова цієї книги (в. 7), ті, хто зберігає слова цієї книги (в. 9). Не запечатуй слів пророцтва цієї книги (в. 10). Кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги… А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього… що написане в книзі оцій (в. 18-19). Ці слова. Це пророцтво. Ця книга. Ми немов чуємо голос дуже старої людини, яка трішки перебуває вже не тут, а в наступному житті, але знову і знову повторює те, що бачить. А бачить вона щось важливе. «Я скоро прийду… Ця книга… це пророцтво… Незабаром прийду!»
Наскільки легко, почувши дзвони, піти геть. І наскільки легко прийняти їх за веселу какофонію. Люди знизують плечима: дивна книга. Нічого не зрозуміло! Роздолля для єретиків і фанатиків, мішень для насмішників. Хтось каже: незв’язні фантазії, виплеск підсвідомого! Але дзвони дзвонять: «Я прийду скоро… Ця книга… це пророцтво… прийду незабаром». Послухайте цю людину! Можливо, вона стара. Можливо, вона навіть заговорюється. Але цілком можливо, що вона знає, де зариті скарби, і намагається нам розповісти. Її слова вірні й правдиві.
Крізь передзвін дзвонів ми чуємо ще один голос, що співає в церкві. «Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня!». Ця пісня змішується з гулом дзвонів, помітна в повторах і застереженнях. А застереження серйозні: виперіть шати в крові Агнця, щоб мати право на дерево життя, бо носії брехні виявляться зовні (в. 15). Тут Івана не хвилює «послідовність» (ніби, як же так: спочатку нечестивці були в огняному озері, а зараз вони поза містом). Перед нами різні ракурси однієї і тієї ж реальності. Не турбуйтеся про це, а слухайте музику. «Слова цієї книги… скоро прийду… це пророцтво… Так, незабаром прийду!»
Коли будете готові, приєднуйтеся. «Дух і невіста говорять: Прийди!» Упродовж книги дуже багато що говорилося про Бога і Агнця. Якби ми не були уважними до таємничої присутності Духа, до слів про «духа пророцтва», ми могли б вирішити, що Іван вірив у Двійцю, а не в Трійцю!
І ми б помилилися. Адже саме Дух робить наречену нареченою, а мученикам дає сили і мужність свідчити. Саме Дух надихає вигуки і пісні хвали. Дух виходить від престолу Божого і наповнює серце, розум і життя людей з кожного народу, племені і мови славослів’ям Отцю та Агнцеві. Ця реальність глибоко тринітарна. Сама наречена залучена у внутрішнє божественне життя. Коли вона каже: «Прийди!» своєму коханому, неможливо відрізнити, чий це голос: її власний або Духа. Втім, і відмінність таке неправомірна, бо обидві відповіді правильні. Дух Христовий дає нареченій бути такою, яка вона є.
Далеко розносять дзвони свою звістку і заклик. «І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!» Першим Івановим читачам було непросто побачити в лицях своїх сусідів по вулиці щось глибше, ніж холод, ворожнечу і готовність донести владі. Можливо, вони так добре усвідомлювали небезпеку, що виходила від змія, звірини і лжепророка, що їм хотілося лише тікати і бути врятованими, а не твердити ближнім про волю Божу. Проте в тому полягав їх обов’язок, бо милість Божа безбережна, і кличе Він усіх і кожного. Його задум про нас такий, що Він не примушує нас, але лише тягне узами любові. Деякі опираються, поширюють брехню про Його любов і про все на світі (в. 15), але Творець, чия природа явлена нам у заколеному Агнцеві, як і раніше чекає усіх з розпростертими обіймами і як і раніше пропонує воду життя всім прагнучим. Вслухаємося ж в ці дзвони. Ці слова. Це пророцтво. Цю книгу. «Я скоро прийду! Так, незабаром прийду!»
Де б не знаходилася людина – на вулиці або в храмі, у військовій зоні або в тронній залі, на лаві єпископа або в кабінеті ученого, у полоні або під тортурами, – і ким би вона не була, чоловіком, жінкою або дитиною, Дух будить у ній молитву, крик, пісню, надію і любов: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»
Лист (а перед нами не лише пророцтво і об’явлення, але і лист) завершується вітанням: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами!» (в. 21). Звичне на вигляд, воно вміщує в себе сенс попередніх розділів. Вміщує тисячі образів «благодаті», наповнені потужністю слова «Господь» (промовлене під самим носом у цезаря!), звернене до всіх і містить ім’я, звеличене вище всякого імені, ім’я заколеного Агнця, ім’я того, кого ми любимо і жадаємо побачити. Ця книга – об’явлення Ісуса, свідоцтво про Ісуса і акт поклоніння Ісусу.
Це слово. Ця книга. Це пророцтво… Вслухаємося в дзвони. «Незабаром прийду!» Так каже Ісус.
КІНЕЦЬ