Чому нам важко повірити в Бога?_12

Одна з причин, чому це мене зацікавило, це якраз моя професійна царина. Щоправда, тут я дозволю собі не погодитися, радше, показати інший бік справи. Ви сказали, що можливо, область психопатології є уділом диявола. Я не можу з цим погодитися, бо знаю дуже багато форм психопатології, в яких, як на мене, представлене все життя і всі виміри. Є форми, які навпаки пов’язані з вірою.

Я хотів сказати, що, можливо, найогидніші з руйнацій, які заподіює антибожественна сила, – це спотворення і порушення душі. Найзлочинніші. Бо коли руйнується організм, чи гора, чи мікроб, це одне. А коли руйнується їхній дух, душа – це найстрашніша з усіх видів руйнації, яку ми знаємо. Але це все на рівні вражень.

Чому це ще здається актуальним – передовсім, такий вік… У психічній хворобі іноді очевидно присутній Святий Дух чи щось схоже. Ви знаєте, є типи шизофреніків, у кожному разі тих, кого називають шизофреніками, які якраз є носіями очевидного духовного начала, добра… Навіть у психіятрів є таке поняття, дуже дивне, – шизофренічна шляхетність.

Коли я працював в N., мене вразило, як один психіятр казав іншому: «Ти подивися, який він чесний, це ж шизофренічна чесність, не може бути нормальна людина такою». Тобто душевнохворі, у кожному разі ті, кого нині називають душевнохворими, дуже часто якраз ближче до Бога, ніж так звані нормальні люди. Ось так, принаймні, здається.

Це різні речі. Може, у цій людині була справжня воля до добра, а хвороба цю волю маніфестувала так яскраво і своєрідно. А якщо ця особа було б здорова, вона просто могла би бути прекрасною людиною. Важко сказати…

Справа, можливо, у відносності понять здоров’я і хвороби та в тому, що суспільство сьогодні саме, може, трохи хворе, не зауважує того, що здоровші морально люди можуть видаватися йому хворими. І так можна це уявити. У кожному разі такі випадки точно є. Окремі.

То чому ж проблема диявола цікава. У тій скромній лектурі, з якою я ознайомився на цю тему, дуже виразна тенденція людей, святих, шукати в собі диявола, виганяти диявола – загалом відбувається така значна боротьба: це від диявола, це спокуса, це облуда. Ось такі є категорії, і мимоволі починаєш дивитися на себе з такої самої позиції, і щось виявляється справді зручним, якось працює. Розцінюю в собі щось як «диявольське» – і від цього простіше відчужитися. Тобто це практично цінна категорія…

Мало того, такі поділи не завжди обґрунтовані. Коли я бачу, що людина говорить і діє під впливом своєї хвороби, я кажу, що це в тебе від стану шлунка. Якщо людина діє під враженням нещастя чи якихось обставин свого життя, я кажу, що тебе те і те травмувало… Щоб вона відчужувала від себе цей процес. Але раптом з’ясовується, що в людині є щось таке, що не пояснює ні перше, ні друге, – тоді я кажу, що це – від лукавого. Це єдиний критерій, і він неточний.

Якщо цим захоплюватися, вийде страшна, неприйнятна для мене картина. Недавно вийшов російською том Жоржа Бернаноса. В романі «Під сонцем сатани» зображена боротьба з дияволом – це не викликає в мені жодної емпатії. Не викликає, тут уже нічого не вдієш. Мені здається, що боротися з сатаною треба цілковито іншим методом.

Яким?

Більше уподібнюватися до образу і до подоби Божої. Розумієте, треба витіснити з себе це темне начало. Не виганяти – не виженеш ніколи, – а витіснити позитивним. Щоб для нього не залишалося місця, або якнайменше місця. А проклинати – це, як на мене, радше належить до окультизму.

Коли світова арена боротьби добра і зла дуже прямолінійно спроектована на якісь елементарні життєві обставини, то відбувається теологічна профанація. .. Як я розумію, для Вас не є близький підхід, за якого в чомусь очевидно вбачають витівки диявола…

Я не знаю, чи ми маємо право розподіляти ролі в світі… і потім людина тут відразу заривається… Варто лише раз вирішити, що ось це біле, а те чорне, потім вона починає судити, вже забуваючи, що її критерії доволі слабкі.

І при тім з будь-якого приватного приводу – побутового, життєвого, несуттєвого – тут таки виявляється, що вся космічна єрархія тут, у цій точці…

Боюся, що, як би я не вірив у темні сили, а надуживати цим не варто. Є байка Крилова: якось один брамін вирішив у піст попоїсти яєць. Він запалив свічку, бо в його келії не було іншого вогню, і на цій свічці давай варити яйце. І раптом заходить наглядач: «О жах! Порушуєш піст!». – «Пробач, – відказав той, – мене біс поплутав». Раптом з-за пічки вискакує біс і кричить: «Неправда, я сам щойно вчився в нього, як на свічці пекти яйця!» Отож надуживати цим ризиковано. Інакше – глянь на воду та на свою вроду.

Чи одні ми в Бога? Чи один Бог на всі світи? Якщо у відомостях про неопізнані літаючі об’єкти і про неземних прибульців є хоч якась доля правдивости, то постає питання про інші цивілізації, про не унікальність життя і людства.

Може, ми лише жалюгідна відстала провінція в населеному космосі, яку можна порівняти з якимись австралійськими аборигенами в кам’яному столітті моральности. Якщо все це так, якщо численність космічних цивілізацій врешті підтвердиться реальним, постійним спілкуванням з ними, то чи виживе релігія? Чи будуть прибульці месіями чи вершителями Останнього Суду?

Якщо можна, давайте хоч трішки помріємо…

Тут одразу кілька запитань, я розпочну з кінця. Теоретично цілком можливо, що Всесвіт заселений. З позиції поняття сотвореного легко собі уявити, що позаяк світ такий велетенський, отже, він сотворений для більшої чисельности жителів, ніж є на Землі. Хоча Всесвіт теж має межі, як тепер встановлено, але все ж він надзвичайно великий. Унікальність людини від цього аж ніяк не меншає.

Життя унікальне. Ступінь його ймовірности мізерний у Всесвіті. Один відомий астроном казав: якщо три бджоли літають над Європою, то відстань між ними подібна на відстань між галактиками у відповідних масштабах. Ми не знаємо жодної планети з ознаками життя на ній. Отож пророцтво про прибульців лише віртуальне. Може, родина людства значно більша, ніж ми думаємо. Може, вона дуже розсіяно населяє нашу галактику і виходить за її межі. Але поки що ми не можемо про це судити.

Щодо високого рівня інопланетян, то це дуже дискусійна гіпотеза. Якщо технічний рівень у них був би значно вищий, вони би нас віднайшли. Але поки що нас ніхто не відшукав. Усі відомості, які ми черпаємо з популярної літератури, поки що не містять нічого безперечного. Я розмовляв з багатьма тими, що відстоюють теорію прибульців, неопізнаних об’єктів. Вони показували численні фото. Але такі фото просто зробити, нічим не маніпулюючи, просто підкинувши вгору тарілочку для влучання в ціль, і сфотографувати її.

1910 року в Африці знайшли окапі, тварину з роду жирафів, – і жодних проблем не було; привезли шкуру, привезли череп. Байдуже, що ніхто в Європі не бачив окапі, але, звичайно, він існує, якщо є шкура, є череп. Потім їх уже ловили, знімали в кіно, виготовляли опудал тощо. Коли люди йдуть з лісу після пікніка, завжди можна впізнати, що тут були «цивілізовані» люди. Про це свідчать бляшанки, пляшки… Жоден з інопланетян не залишив тут навіть маленької плящинки, уламка. А це ж технічна цивілізація за описами і фотографіями. Ну, коли-небудь з машини мусить випасти хоч один гвинтик неземного походження!

Один мій знайомий, що обстежував феномен у Петрозаводську, показував мені фото, розповідав про вплив на людей. Яскравий спалах овальної форми плазмового характеру, нічого схожого на апарат. Це схоже на кульову блискавку чи на якесь рідкісне атмосферне явище. Ми не знаємо ще багатьох явищ! Цей феномен діяв на людей – багато хто непритомнів. Але ми знаємо, що сонячне затемнення несприятливо впливає на людей, тварини лякаються. Може, ця кульова блискавка чи щось ще має випромінення, яке впливає на психіку… Немає жодних конкретних відомостей. Звичайно, шкода, хочеться, щоб там хтось був, хтось прилітав.

Над Кунцевим, кажуть, висів якийсь апарат… Я розпитував, прочитавши доповідь Зігеля[1], багатьох мешканців Кунцева – ніхто ніщо про це не знав. Того ж Зігеля я запитав, чи є якась концепція; що ж це – літають, вештаються тут десятиліттями, мало не століттями, і не виходять на контакт?.. Він каже: але вони вищі за нас. Але ж ми теж вищі за мавп, а люди вважають за честь проникнути в середовище мавп, жити серед них, вивчати їх, і захоплено пишуть про це книги, захищають дисертації, знімають фільми… То що – ми нижчі за шимпанзе, що ці таргани в скринях на небі не цікавляться нашим життям?…


[1] Фелікс Зігель – радянський математик і астроном, який вивчав і досліджував популярний феномен – НЛО. – Прим. ред.

Попередній запис

Чому нам важко повірити в Бога?_11

Наступний запис

Чому нам важко повірити в Бога?_13