Як часто у вашій практиці ви бачили, щоб людина завдяки літературному твору чи твору мистецтва приходила до Бога?
Ви знаєте, тут криється величезна тайна. Наведу один приклад. Я вже згадував о. Сергія Булгакова – багато з вас, напевно, знають, що якийсь час він був економістом, до революції – легальним марксистом, і потім, на початку нашого століття прийшов до християнства і помер під час Другої світової війни в Парижі. Він сам описує переворот, який відбувся в ньому, коли йому відкрилися зовсім інші життєві горизонти.
Що ж стало стимулом? Це відбувалося на початку століття. Він приїхав на конференцію соціял-демократів у Дрезден і в перервах між засіданнями ходив у Дрезденську галерею, де виставили Сікстинську Мадонну. Він годинами стояв перед нею, і тоді щось йому відкривалося. Це був перший поштовх у його повороті до християнства. Багато років по тому в еміграції, будучи вже відомим богословом і глибоким містиком і філософом, він захотів прийти і знову подивитися на цю картину. Але коли прийшов, вона його зовсім не схвилювала. Колись через неї він отримав якийсь імпульс, а потім – ні.
Художні твори – живописні чи скульптурні – це елемент діялогу Вічного з людиною; вони не існують самі по собі, тут є якийсь зв’язок з долею людини. Я навіть знаю людей, яких вразили і глибоко змінили їх внутрішній стан твори, що не були високо мистецькими. І відоме оповідання «Випрямила»[1], в якому людина духовно пробудилася, подивившись у Луврі на Венеру Мілоську, хоча, можливо, не всі нею захоплюються, теж про це говорить.
Краса – вона причасниця божественности, і якщо ви виносите цю красу зі свого серця, то не думайте, що ви – її творці. Ті, що займаються мистецтвом, є провідниками певного духовного поля, яке Бог у них вкладає.
Поети, художники називають це натхненням. Натхнення дозволяє майстрові створити твір, який часами перевищує його рівень, рівень його свідомости, його можливостей! Багато письменників самі дивувалися тому, що змогли написати те, що вийшло з-під їхнього пера.
Тому не важливо, що зображене на картині, а важливо, який дух проходить через вас. Дух Божий може проходити, але не завжди. Це нагадує, як сонячне світло проникає крізь скло. Дух Божий – це сонце, скло – це наша душа. Але якщо скло закіптявіле, брудне, чи багато світла проникне? Очевидно, треба, щоб скло це було відповідним. Але шанс завжди є.
Як ви розумієте страх перед Богом?
Тут є два аспекти. Один – височезне благоговіння людини перед вічністю, трепет, приміром, який може викликати велетенське море, зоряне небо, думка про космос, висока гора з вершиною, що виблискує снігом. Людина в ці хвилини переживає трепет і навіть страх! Ті з вас, що бували в горах, можливо, знають це почуття: коли дивишся вгору – і ось це мовчання, безлюдне, безживне, і буває, що мурашки по шкірі… Часом таке відчуваєш, коли слухаєш музику. Ось це і є трепет, трепет перед великим, велетенським!
Це перший аспект. А другий – це страх втратити… втратити любов до Бога, її можна втратити так само, як любов до людини. Вона як квітка, як рослина: ось ви любите людину (я маю на увазі чоловіка чи жінку), а потім раптом це минуло – ви пошкодили, засушили рослину, її не можна відновити, відбувся незворотній процес. Це страшно.
Те саме зі стосунком людини до Бога: його треба берегти, його треба плекати, для цього вся релігія існує – щоб плекати й оберігати бачення Вічности, любов до Вічности. Не можна це нехтувати, не можна думати, що це все дається людині легко! Це як вище пізнання, як дар, як талант. Ось чому має бути бережність і страх втратити, порушити… Відомий американський психолог і філософ Вільям Джеймс зізнавався, що в юності, у студентські роки він мав відчуття реальности якогось Вищого Начала, його присутности поряд, хоча він не був ортодоксійним християнином; але потім він згубив це відчуття. І він пише про те, якої гіркоти він зазнав, яка була в його житті порожнеча, коли це пропало.
Перед будь-яким об’єктом може стояти питання про життя і смерть чи про сенс життя, зокрема і перед Богом. І як Він може відповісти на таке питання?
Бачите, я вам одразу скажу, що в науці є така серія питань, які називаються некоректними, тобто вони не відповідають природі предмета, який ми вивчаємо. Чому? Бо ми не маємо підстав вважати, що ми можемо навіть уявити собі цей об’єкт. Коли говорять про спотворення простору чи про відносність часу – ми навіть цього до кінця не розуміємо. А це ж, урешті-решт, творіння Боже; але коли йдеться про Бога, ми знаємо тільки те, що нам відкрите; а такі речі нам не відкриті.
Бог є любов. Невже Господь залишить своє улюблене творіння, людину, навіки? Бо ж колись після потопу Він навіть розкаявся, що знищив людський рід. Що більше зростає в мені любов до людей, то більше зростає сумнів, що муки в пеклі вічні.
Усе правильно. Не треба плутати вічність у часі і вічність як поняття духовне. «Вічна мука» означає «потойбічна мука», не мільярд років. «Життя вічне» і «мука вічна» – тобто не тутешня, а інша.
Бог сотворив Усесвіт. Хто сотворив Бога, чи Він існував вічно?.. Якщо хтось Його сотворив, то Богом був Той, хто Його сотворив…
Існував вічно? Людина, яка мене запитала, має на увазі безконечність часу. Але ми маємо пам’ятати, що навіть з фізики відомо, що час виник разом із простором. Я думаю, що багатьом із вас ця теза відома. Отже, до того, як постав світ, часу не існувало, і тому зовсім нічого не можна сказати.
Як пояснити існування Бога в трьох Особах?
Мене завжди про це запитують. Ми відразу надто високо намагаємося піднятися, але я все ж таки не хочу відмовлятися хоча б від найкоротшої відповіді. Цю тайну можна сприймати з найрізноманітніших сторін. Бог, Який відкривається через природу, через Ісуса Назарянина і через дію Церкви – ось три аспекти Бога. Бог, Який відкривається в Старому Заповіті, у Новому Заповіті і в прийдешньому. Бог, Який є Абсолютом, – це перший аспект Бога. Бог, Який виходить з мовчання Абсолюта, – це вже Його інший аспект, діяльний, Логос. І Бог, що пов’язує ці два аспекти, – це Святий Дух.
Само собою це не лише не дивовижно, а природно, бо тайна природи, тайна матерії вже містить у собі парадокси й антиномії. Якщо хтось серед присутніх знайомий з фізикою чи з математикою, той знає, що проста логіка, яка стверджує, що «А дорівнює А і більше нічого» і що паралельні лінії ніколи не перетинаються, – це лише часткові випадки. Насправді для опису багатьох явищ природи треба вдатися до принципу так званої доповнюваности, який, якщо висловлюватися спрощено, означає, що деякі явища не можливо звести до одної формули, їх треба описувати з двох позицій. Тому й Джерело світової реальности також мусить мати парадоксальну і багатолику природу.
І до Ісуса Христа було багато пророків. Як Ісус став Богом перед людьми?
Я вам скажу, як я підходжу до цього. Я вірю кожному пророкові, думки якого донині керують світом. Якщо Магомет казав про те, що Бог єдиний і що його життя, як і життя будь-якої людини, це як дзижчання мухи, – я вірю, що це йому відкрилося.
Коли Гаутама Будда, ім’я якого почитають мільйони буддистів, каже про те, що особливими вправами на особливому шляху він досяг просвітлення і став досконалим, я теж йому вірю. Я вірю Сократу і Платону, які пізнали Вище Начало як абсолютне благо. Словом, я вірю будь-якій істині, бо відчуваю її як істину Тож які я маю підстави робити виняток для Христа, Який казав про Себе: «Хто бачив Мене, той бачив Отця»? (Ів. 14:9) Ось вам стисла відповідь.
Ви сказали, що Христос реальна людина, Церква вчить нас бачити в Ньому Богочоловіка. Як це зрозуміти?
З погляду християнства Бог відкривається у всьому: у складній красі світобудови, у законах природи і передовсім у душі людини. І є особливі люди, в яких Він відкривається з якоюсь незвичною силою – це мудреці, пророки, святі. Серед них Ісус Назарянин посідає цілком унікальне, особливе місце. І ми, християни, віримо, що через Нього Вічність відкрилася з тою абсолютною повнотою, яка доступна для людської істоти. Ви всі бачили фільм Тарковського «Солярис» – це своєрідна модель чи притча. Мислення цього велетенського океану не могло увійти в контакт з мисленням людини, і лише стаючи людиною, він намацував до неї дорогу. Те саме можна сказати і про космічний Розум: як Він може до нас дійти інакше, ніж через людину? Тому Він відкривається через Ісуса Христа, Який для нас, християн, не просто колись жив, а який живе сьогодні; і аж ніяк не в пам’яті, а зовсім іншим чином.
[1] Йдеться про оповідання Г. Успенського (1843 – 1902).