Почнімо з фрагмента Євангелія: «А один із фарисеїв просив Його, щоб спожив Він із ним. І, прийшовши до дому того фарисея, Він сів при столі. І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що, Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила… Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бож то грішниця!
І озвався Ісус та й говорить до нього: Маю, Симоне, дещо сказати тобі. А той відказав: Кажи, Учителю. І промовив Ісус: Були два боржники в одного вірителя; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його? Відповів Симон, говорячи: Думаю, той, кому більше простив. І сказав Він йому: Розсудив ти правдиво. І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, а вона миром ноги мої намастила… Ось тому говорю Я тобі: Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить. А до неї промовив: Прощаються тобі гріхи! А ті, що сиділи з Ним при столі, почали гомоніти про себе: Хто ж це Такий, що прощає й гріхи? А до жінки сказав Він: Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!». (Лк. 7:36-50).
У цьому фрагменті описана зустріч Ісуса з двома дуже різними особами. «А один із фарисеїв просив Його, щоб спожив Він із ним» (Лк. 7:36). По суті, ми нічого не знаємо про цього чоловіка. Однак, як і належить фарисеєві, це був поважний чоловік, який дотримувався всіх релігійних приписів, походив із так званої вищої сфери. Цей чоловік справді запросив Ісуса до себе, але приймав Його доволі стримано. Не подав Ісусові води для ніг, ані оливи для намащення голови. Не поцілував Його на привітання, хоча, за тодішніми звичаями, це був загально прийнятий жест. Про що все це свідчить? Можливо, про те, що цей фарисей запросив Ісуса не з доброзичливости, не для того, щоб своєю гостиною вшанувати Його, а радше з огляду на звичайнісіньку цікавість. Можливо, цей фарисей міркував отак: «Усі тільки й говорять про того Ісуса. Кажуть, що Він мудрий, що здійснює чуда. Тож, я запрошу Його до себе, придивлюся до Нього і сам у всьому переконаюся». Тож, фарисей запросив Ісуса, проте зробив це ніби для експерименту. Про це свідчать слова, які сказав до себе самого, коли грішна жінка припала до стіп Спасителя. Тоді фарисей промовив: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бож то грішниця!».
Жінка, про яку йдеться, поводилася зовсім по-іншому. Вона не придивлялася, не аналізувала. Незважаючи на те, що скажуть інші, без жодної корисливої мети, впала до ніг Ісуса, цілуючи Його стопи та витираючи їх своїм волоссям. Своєю поведінкою жінка впокорилася перед Христом.
Дуже часто ця біблійна історія пригадувалася мені, коли я виконував обов’язки капелана лікарні, проходжувався коридорами, заходив до палат і пропонував хворим приступити до сповіді та прийняти святе причастя. Саме в чоловічому відділенні я часом почувався, як на гостині у фарисея. «Отче, приємно вас бачити! Заходьте, отченьку, сідайте, побалакаємо. Що нового в політиці? А може ви нам анекдот якийсь розкажете, бо в лікарні дуже нудно». Часто хворі чоловіки вітали мене саме такими або подібними словами. Уважно придивлялися до мене, бо я був щойно після свячень. Напевно, дехто з них думав: «І що отой молокосос може нам розповісти?» Часом досвідчені життям чоловіки випробовували мене: «Отче, а вам ота нова лікарка подобається? І що, ви отак нічого? Навіть не підійдете до неї?» А потім уважно придивлялися до мене: зашаріюся я чи ні? Але коли доходило до запитання: «Чи хтось із вас хоче висповідатися?», то багато хто мав готову відповідь: «А ми ще не вмираємо! Зрештою, з чого сповідатися? Чи я кого вбив або пограбував? Я просто хворий, то й грішити не можу. Звісно, часом забагато випив, але ж за свої, за зароблені! А то не гріх!»
Зовсім по-іншому було в жіночому відділенні. Охочих приступити до сповіді та прийняти причастя було значно більше. Звичайно, я дещо узагальнюю, але віддавна відомо, що жінки побожніші від чоловіків. А втім, я би хотів тут процитувати слова одного реколекціоніста. Під час науки для чоловіків він сказав: «Коли чоловік серйозно перейметься Господом Богом, то це вже не жарти».
Однак повернімося до дискусії в чоловічому відділенні. Я намагався пояснювати своїм «безгрішним» пацієнтам, що коли уважно придивитися до їхнього духовного життя, то, напевно, вдалося б знайти якісь плями на їхньому сумлінні. А коли вони завзято заперечували, то я розповідав історію, яку колись почув від священика під час реколекцій для дітей. Він говорив приблизно так: «Дорогі діти, нам видається, що тут, у храмі, повітря прозоре. Світить світло, і ми все чудово бачимо. Тут немає жодної імли, жодного диму. Та якби ми зараз увімкнули потужний рефлектор, такий, як у театрі, то при його світлі побачили б, що в повітрі є дуже багато пилюки. Чому ж ми зараз її не бачимо? Тому що тут надто темно. Звичайно, цього світла, що є, достатньо, аби ми могли пересуватися храмом і бачити одні одних. Але щоб побачити дрібні часточки пилюки, треба ліпшого освітлення. Подібне відбувається з нашими гріхами – щоб їх побачити, потрібне сильніше освітлення. Не таке, яке нам дає лампочка чи навіть сонце. Нам потрібне світло, яким є сам Ісус Христос. Якщо якась елегантна пані захоче вдягнути сукню, то виймає її з шафи, підходить до вікна й уважно придивляється, чи сукня чиста. Ніхто не перевіряє чистоту одягу в темному коридорі, бо там не помітно бруду. Подібно є і з нашим сумлінням. Якщо хтось віддалиться від Христа, то це так, ніби відходить у напівморок. Така людина не помічає своїх гріхів. Саме тому люди, віддалені від Бога, які ведуть грішне життя, готові присягнути в тому, що не мають жодних гріхів. Натомість ті, які часто читають Святе Письмо, моляться, беруть участь у Божественній Літургії, чудово бачитимуть на своєму сумлінні навіть найменшу плямку».
Саме таку думку я запам’ятав з тієї науки для дітей, і вона мені дуже сподобалася. Я щиро раджу особам, які думають, що не мають жодних гріхів, прийти до сповідальниці і щиро сказати: «Отче, мої справи дуже кепські, я вже настільки віддалився від Христа і живу в такій темряві, що мені видається, ніби не маю гріхів».