Наші намагання

Я пишаюся тим, що моїм небесним заступником є святий Петро. Адже, у деякому сенсі, це драматична постать. Серед усіх апостолів він вирізнявся особливою активністю, проте майже всі його ініціятиви, делікатно кажучи, не вдалися. Адже це він радив Спасителеві не йти на страту. За це Ісус його різко картав. Коли Петро разом з Ісусом, Яковом та Іваном був на горі Переображення, то зі страху почав говорити щось про те, що треба поставити тут три шатрі. Це було настільки недоречно, що Ісус навіть не коментував його слів. Коли Петро хотів прогулятися озером, то йому забракло віри, і він ледь не втопився на очах усіх одинадцятьох апостолів. Який сором! Він хотів бути героєм, а Ісусові довелося рятувати його від смерти. Петро присягався, що ніколи не залишить Спасителя. А потім ще півень не встиг тричі проспівати, як він уже тричі зрікся Ісуса. А ще раніше цей апостол хотів бути вірним своїй присязі й вдарив слугу Синедріону мечем у голову, але Христові це теж не сподобалося. Власне кажучи, крім визнання віри в Ісуса Христа, яке відбулося в околиці Кесарії, до моменту Його воскресення Петрові ніщо не вдалося. Зовсім нічого. Він постійно підводив Учителя. І після цього всього тричі повторив Ісусові, що любить Його. Можливо, коли він це говорив, хтось з апостолів міг собі подумати: «Петре-Петре, як ти смієш говорити, що любиш Учителя? Адже ти зрадив, утік, не зрозумів…» Однак він твердо повторював: «Люблю!» Й Ісус прийняв це визнання. Бо Петро вмів повертатися, негайно повертатися. І тому після всього, що трапилося, у своєму Першому посланні він писав: «Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив. Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами!» (1Пет. 5:6,7). Петро дуже виразно відчув, що Богові залежить на ньому. Господь готовий постійно нам вибачати і вести нас за руку, як вів Свого вибраного апостола, коли той почав тонути у хвилях розбурханого моря.

Так, ми також підводимо, але це не нівелює нашої обраности. Не знищує наше покликання до святости. Під час хрещення Бог учинив кожного з нас Своєю обраною дитиною. Під час кожної сповіді ми чуємо слова: «Відпускаються твої гріхи». І коли виходимо з церкви, коли завершуємо молитву, то нас чекає наступна година, наступний день, наступна чиста сторінка, на якій ми повинні писати історію свого життя. І без огляду на те, що на ній було раніше записано, можемо негайно записати слово «так». «Так» Господу, «так» Євангелію, «так» покликанню до святости. Бог добрий, бо якщо ми живемо, то це знак того, що наша книга розгорнена і в ній ще є порожні сторінки.

Однак вважаю за потрібне дещо реабілітувати слово «намагатися», яке я щойно критикував, і якось узгодити його зі словом «негайно». Наша християнська святість до кінця життя має полягати в тому, що після падіння слід негайно намагатися почати все спочатку. Це слово «намагатися» мені особливо сподобалося після перегляду відомого фільму «Політ над гніздом зозулі». Там є така сцена: хворі вирішують втекти з психдиспансеру. Пацієнти збираються в лазні і один із них, головний персонаж фільму, МакМарфі, подає ідею: треба виважити мармурову підставку для кранів і кинути нею у вікно. Це мало б розламати ґрати – і шлях до свободи відкритий. Проте один із товаришів по нещастю починає сумніватися в успішності цього плану:

– Не виважиш! – каже.

– Виважу, – відповідає МакМарфі.

– Ні, не виважиш!

– Виважу. Поб’ємося об заклад? – пропонує.

– А на що?

– На десять доларів.

– Гаразд.

Парі укладене. МакМарфі підходить до великої і масивної основи, охоплює її, напружує м’язи, але цоколь навіть не ворухнувся. Наступні спроби також не приносять жодного результату. Тоді втомлений МакМарфі підходить до переможця парі й каже:

– Ось твої десять доларів. Я програв. Та принаймні намагався.

Мені дуже сподобалися ці слова: «Та принаймні намагався». Може, саме ці слова врятують нам життя на Страшному Суді? «Господи Ісусе, я принаймні намагався… У важкі хвилини, коли впродовж дня все руйнувалося, коли ніч не була спокійна, я запалював лампадку перед Твоєю іконою. Я купував квіти, щоб поставити перед іконою Богородиці, шукав поради в книжках, у сповідника, під час реколекцій. Я знаю, що грішив, та що міг іще зробити? Може, справді я зробив замало, але це була моя вдовина лепта». Я переконаний, що таке зізнання зворушить милосердне серце Доброго Пастиря.

На завершення хочеться сказати щось усім тим, хто от-от втратить надію. Повірте, можна вибратися з гріха, можна жити в здержливості та святості. Я також звертаюся до тих, які сумніваються в тому, що Ісус справді може пробачити провину навіть утисячне. Отож, варто ще раз висповідатися, навіть якщо ми сповідалися дуже часто з одного й того ж гріха.

Попередній запис

Заклик до святості

Наступний запис

Проповідь про Боже милосердя