Постійність у молитві – це шлях до свободи. Мало-помалу вона вчить нас шукати в Богові (і знаходити, адже «хто шукає – знаходить», запевняє Євангеліє від Матвія 7:8) головні блага, яких ми прагнемо: нескінченну і вічну любов, мир, безпеку, щастя…
Якщо ми не навчимося отримувати з Божих рук ці блага, які нам так необхідні, то існує чималий ризик, що почнемо шукати їх деінде й очікуватимемо від реалій цього світу (матеріальних багатств, роботи, відносин з іншими людьми…) того, що вони не можуть нам дати.
Наші відносини з ближніми часто розчаровують нас тому, що ми, хоч і не завжди свідомо, очікуємо від них того, що вони не можуть нам забезпечити. Від таких особливих відносин ми очікуємо абсолютного щастя, великої вдячности, досконалої безпеки. Жодна створена реальність, жодна людська особа, жодна діяльність не може нас вповні задовольнити в цьому очікуванні. Позаяк ми надто багато очікуємо і не отримуємо цього, то стаємо злими, розчарованими і врешті-решт жахливо ображаємося на тих, які не відповіли на наші очікування. Та винні не вони, а наші непомірні очікування: ми прагнемо отримати від людини ті блага, які тільки Бог може нам забезпечити.
Сказаним вище я зовсім не хочу применшити важливості міжособистісних відносин, ані різних сфер людської діяльности. Я дуже вірю в любов, дружбу, братерство, у все, що ми може отримати одні від одних у наших взаєминах. Зустріч з якоюсь людиною і відносини, які нав’язуються з нею, іноді можуть бути чудовим Божим дарунком. Бог часто любить показувати нам Свою любов через дружбу чи турботу про людину, яку Він ставить на нашому шляху. Але треба, щоб Бог залишався в центрі, і щоб ми не вимагали від бідолашного людського створіння, обмеженого і недосконалого, того, що може дати лише Бог.
Я також не хочу стверджувати, що блага, про які я згадував вище (мир, щастя, безпека тощо) ми отримаємо відразу після того, як почнемо молитися. Та правдою є те, що постійність у молитві конкретно виражає, що ми саме до Бога хочемо скерувати наше очікування цих благ, у надії і вірі, а те, чого сподіваємося і на що очікуємо від Його милосердя, буде нам мало-помалу дане. Це фундаментальний елемент рівноваги у сфері людських відносин, який дозволяє нам не вимагати від інших того, чого вони не можуть нам дати, зі всіма іноді трагічними наслідками, які можуть з цього випливати.
Чим більше Бог буде в центрі нашого життя, і чим більше ми очікуватимемо усього від Нього і тільки від Нього, тим більше наші людські відносини матимуть шанс налагодитися і бути щасливими.
Очікування від якоїсь реальности того, що лише Бог може нам дати, має свою назву в біблійній традиції: ідолопоклонство. Навіть не усвідомлюючи цього, можна зробити собі ідола багато з чого: з людей, роботи, отримання диплома, розвитку певних професійних якостей, з якоїсь форми успіху, з любови, задоволення тощо. Ці речі самі по собі добрі, та за умови, що ми не вимагатимемо від них більше, ніж належиться. Ідолопоклонство завжди змушує нас частково втратити свою свободу. Ідоли розчаровують; дуже часто людина врешті-решт починає ненавидіти те, що обожнювала. Бог же ніколи нас не розчарує. Він поведе нас несподіваними й іноді важкими шляхами, але сповнить наші очікування. «Душе моя, від Нього спасіння моє!» (Пс. 62:2).
Досвід показує, що постійність у молитві, навіть якщо вона іноді проходить через важкі етапи, моменти духовної вбогости й випробувань, поступово приводить нас до того, що ми знаходимо в Богові глибокий мир, безпеку і щастя, яке дає нам свободу у відносинах з іншими. Якщо я знаходжу своє щастя і свій мир у Богові, то зможу багато дати своєму ближньому, а також зумію прийняти його таким, яким він є, не ображаючись на нього, коли він не відповідає моїм очікуванням. Бога достатньо.
Я б додав, що той факт, що ми знаходимо в молитві щастя, я б навіть сказав деяке задоволення, чинить нас вільнішими стосовно цього тривожного пошуку людської сатисфакції, яка є нашою постійною спокусою. У нашому світі панує велика духовна порожнеча, і мене приголомшує, коли бачу, як ця внутрішня порожнеча штовхає до гарячкового пошуку почуттєвих задоволень. Я не маю нічого проти допустимих життєвих задоволень: смачної їжі, пляшки доброго вина чи релаксуючих ванн. Все це – дар Бога, але бажано використовувати його в міру. Іноді в нашому житті ми маємо ненаситну потребу відчувати, смакувати, досвідчувати якісь емоції і почуття, постійно нові й все сильніші, що може призвести до руйнівної поведінки, яку можемо констатувати у сфері сексуальности, наркоманії тощо. Пошук все сильніших відчуттів часто веде до нечуваної жорстокости.
Коли не вистачає сенсу, то людина намагається замінити його відчуттям. «Запасіться відчуттями по-максимуму!», – говориться в одній з найсвіжіших реклам автомобілів. Утім, це тупик, який породжує лише фрустрацію, а навіть самознищення і насильство. Навіть тисячі задоволень не зроблять нас щасливими…
Остання ремарка щодо цього пункту молитви як шляху до свободи: постійність у молитві, як ми побачимо далі, дозволяє нам поволі переконатися в тому, що справжні скарби є внутрішні, що ми маємо всередині нас Царство Боже і його щастя. Це відкриття зробить нас більш вільними по відношенні до земних благ, мало-помалу звільнить від надмірної потреби володіти, від цієї сучасної тенденції наповнювати життя масою матеріяльних речей, які врешті-решт нас обтяжують і роблять черствим наше серце.