Подібну паралель можна провести і стосовно розуму. Він виконує фундаментальну роль у житті людини, зокрема в духовності. Віра не може обійтися без розуму. Те, у що ми віримо, повинні, наскільки можливо, розуміти розумом, адже треба, щоб розум міг засвоїти зміст віри. Це роль теології. Чим краще ми розуміємо те, у що віримо, тим більше віра буде для нас світлом і силою. Додамо також, що в нашому молитовному житті ми нерідко отримуватимемо світло, яке просвітлюватиме наш розум у багатьох сферах: розуміння певних аспектів Божої таємниці, більш реального сприйняття особи Христа, сенсу людського призначення тощо. Іноді нас просвітлюватиме прекрасне й надзвичайно цінне світло, щоб ми зрозуміли глибинний зміст того чи того уривка Святого Письма. Крім такого загального просвітлення щодо змісту віри, розум отримає також особливе прояснення, яке стосується нашого конкретного існування: який вибір зробити, як покерувати своїм життям у тих чи тих обставинах, що порадити тій чи тій людині, яка звернулася до нас по допомогу тощо.
Щоразу, коли наш розум отримує таке просвітлення, це цінний дар, і треба робити все, щоб переживати нашу віру розумно, активізувати нашу здатність мислити, розуміти, аналізувати… Ми повинні просити світла, яке просвітлює розум, і шукати його, адже нам без нього не обійтися. Лінивство розуму і духовна живучість не в добрій згоді.
При цьому слід визнати, що розум також має свої межі. Добре зрозуміти правди, які стосуються Бога, але треба також пам’ятати, що все, що ми розуміємо про Бога, ще не є Богом…. Бог незбагненно вищий за те, що наш розум може зрозуміти чи уявити про Нього. Жодне поняття про Бога по-справжньому не відповідає тому, ким є Бог.
«О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!»[1]
Розум може нас наблизити до Бога, але не дозволяє нам збагнути, ким правдиво є сам Бог. Лише віра може це зробити. У деяких моментах християнського життя розум може тільки мовчати і визнавати своє безсилля. Святий Тома Аквінський, найбільший теолог в історії Церкви, визнав наприкінці життя, що все, що він написав, видавалося йому соломою.
Тому цілком закономірно і навіть необхідно, щоб на нашому шляху, нас, християн, зокрема в молитовному житті, розум перебував ніби в сутінках. Стосовно питань, пов’язаних з вірою, таємницею Бога, чи стосовно значення, яке може мати та чи та життєва подія в світі або в нашому особистому житті, іноді трапляється, що наш розум повністю губиться. Це нелегкі моменти, позаяк той факт, що ми не розуміємо, завжди породжує болісну фрустрацію. Та цього неможливо уникнути. Тоді ми повинні собі пригадати, що доступ до Бога і до глибинної правди дає нам не розум, а віра, і що для нас її повинно бути достатньо, навіть якщо розум перебуває в агонії. Ці етапи сутінок розуму необхідні, щоб очистити і загострити його. І справді, у розумовій активності, у прагненні зрозуміти часто задіяні багато речей, яких нам треба позбутися: цікавість, надмірна пиха, претензійність, прагнення влади (розуміти – значить домінувати), а також людський пошук безпеки (розуміти – це володіти, контролювати…).
Щоб усе знати, нам потрібно пройти через незнання… Не буде справжнього поступу в житті людини, також і духовному, якщо вона не пройде через моменти, коли розум прикро упокорений.
Варто усвідомити також, що думка, міркування можуть нас наблизити до Бога, стати шляхом до Нього, але вони не можуть дати нам самого Бога. Думати про якийсь предмет означає тримати його на якійсь відстані, щоб ним володіти. Це неможливо з Богом, не можна зробити Бога «предметом нашої думки». Віра, любов, почитання ведуть нас до Бога. Іноді на Заході надавали надто великого значення розуму в духовному житті.
З того, що ми сказали, випливає одна річ: чуттєвість і розум – це цінні й корисні здібності, але вони не можуть становити основу наших відносин із Богом і нашого молитовного життя. Єдиною основою повинна бути віра. Коли чуттєвість убога, а розум сліпий, нам повинно вистачити віри, щоб рухатися вперед. Віра вільна. Вона вміє отримувати поживу з того, що пов’язане з почуттями, та того, що просвітлює розум, але вміє також без цього обійтися.
* * *
Врешті-решт, ці міркування мають один дуже втішний практичний наслідок. У нашому молитовному житті є такі моменти, коли ми почуваємося духовно вбогими. Незважаючи на нашу добру волю, наші зусилля, ми залишаємося сухими, холодними, нічого не відчуваємо, не розуміємо, в нас немає жодного світла… У такій ситуації ми найчастіше розчаровуємося і нам здається, що перебуваємо далеко від Бога. Ми заздримо тим, які делікатно виявляють почуття і глибоко висловлюють думки, почуваємося цілковито ніким, порівнюючи себе з тим, що розповідають нам житія святих про їх ревність і містичні дари. Ми вважаємо, що дуже віддалилися від Бога, не маючи ані відчутного запалу, ані просвітлення в цьому питанні.
Якщо з тобою таке трапиться, дорогий читачу, то пригадай те, що я сказав: не важливо, чи ти щось відчуваєш, чи ні, чи щось розумієш, чи не розумієш. Якщо чуттєвість і розум не дають тобі Бога, то Його дасть тобі віра. Достатньо, щоб ти засвідчив акт віри, смиренний і щирий, щоб з того моменту ти з абсолютною певністю перебував у контакті з Богом. Віра, і лише вона, встановлює реальний контакт з живою присутністю Бога. Коли всього іншого не вистачає, віри достатньо. Якщо ми сміливо рухатимемося в цьому напрямку, то врешті-решт досвідчимо, наскільки це правда і наскільки те, що ми усвідомлюємо через акт віри, справді дане нам. «Нехай буде за волею твоєю», – невтомно повторює Ісус у Євангелії.
Важливе зауваження: у цьому необхідному переході через випробування треба не ліквідувати роль чуттєвости і розуму в житті вірних, а надати їм їхнє властиве місце. Людські якості переживають моменти болісної «кризи» на духовному шляху не для того, щоб бути знищеними, а щоб очиститися, загостритися, щоб їх реалізація не стала перешкодою для єднання з Богом. Вони повинні пройти крізь темряву, щоб звикнути до нового і глибокого сприйняття Бога і Його мудрости. Обідніти, але стати багатшими.
[1] Рим. 11:33