Можна було б запропонувати цікаву аналогію між роллю віри в духовному житті та роллю дотику в емоційному житті. Серед п’яти відчуттів, які ми маємо, дотик розвивається першим, уже в материнському лоні, і лежить в основі усіх інших. Він не вирізняється таким багатством, як інші відчуття, наприклад зір (з усім розмаїттям образів, кольорів, які можна споглядати) чи слух (з різноманітними звуками, тембрами, мелодіями). Однак він першочерговий і найважливіший у житті й у спілкуванні. Але насамперед він має таку перевагу, якої не мають інші відчуття: взаємність. І справді, неможливо доторкнутися до якогось предмета, щоб водночас він не торкнувся тебе. Тоді як можна бачити, залишаючись незримим, і чути, будучи нечутним. Контакт, який створює дотик, ближчий і більш безпосередній, ніж той, який реалізують інші відчуття. Це неперевершене відчуття сопричастя.
Віра, аналогічним чином, характеризується певною убогістю (вірити не завжди означає бачити, розуміти чи відчувати), але вона найбільш живуча в духовному житті. Завдяки вірі ми можемо таємничим, але реальним способом «доторкнутися до Бога» і дозволити Йому торкнутися нас, утвердити нас в інтимному сопричасті з Ним і дозволити Йому мало-помалу перемінювати нас через Його благодать.
Віра, яку ми практикуємо в молитві, дає нам від Бога знання, що залишається скритим, таємничим і виходить за рамки будь-якого розуміння. Віра не вдовольняє усієї нашої людської цікавости. Безперечно, вона надає значення усьому тому, чим ми живемо, але не обов’язково відповідає на всі наші запитання. Втім, парадоксально, що знання, яке вона нам дає про Бога, набагато більшою мірою здатне запалити нас любов’ю, ніж це могло б зробити ясне й чітке знання з точки зору розуму. Ось які чудові слова про це є у святого Івана від Хреста: «…віра, в якій ми любимо Бога, самі того не розуміючи»[1].
Віра має в собі щось дивовижне, і ми не уявляємо її важливости та її сили. Це смиренна, часто прихована реальність, таємна схильність серця і волі, проста згода зі словом Божим і Його обіцянками в готовності підпорядкуватися і довіряти. Однак саме цей смиренний акт, і лише він, мало-помалу дозволяє нам доступитися до всього багатства таємниці Бога. Ми розуміємо, чому Ісус так наполягає в Євангелії на важливості й силі віри. Усі наші недоліки так чи інакше походять від браку віри, і немає нічого нагальнішого, ані плодовитішого, ніж зростати у вірі.
[1] Вступ до Духовної пісні.