Після того, як ми представили молитву як акт віри й акт надії, ми хотіли б поговорити про «третю чесноту», яка також є основою молитовного життя, тобто про любов.
Молитва – це особлива реальність, в якій любов виявляє себе, а отже, поглиблюється і очищається. Це прекрасна й ефективна школа любови. Школа терпеливости, вірности, смирення, довіри, такої поведінки, яка найбільш автентично виражає правдиву любов. Вона є школою Божої любови, любови до ближнього, а також (що досить важливо) любови до самого себе.
Якщо ми поцікавимося місцем любови в молитовному житті, можна ствердити, що любов – це мета молитви, але разом з вірою і надією вона є також основним її засобом. Це може видатися парадоксальним, але щось подібне відбувається з багатьма речами в динаміці, властивій духовному життю. Хвилювання душі відбуваються постійно, казав грецький отець VI ст. Псевдо-Діонисій.
Свята Тереза Авільська акцентує на цьому пункті у своїх повчаннях про молитву: головне не багато думати, а сильно любити. На її думку, це прекрасно, адже не всі душі спроможні думати, але всі здатні любити.
Молитва – це акт Божої любови. Молитися означає з довірою прийняти Божу любов. Молитися насамперед означає не робити щось для Бога, а передовсім прийняти Його любов, дозволити Йому любити себе. Нам важко досвідчити це, адже ми не достатньо віримо в цю любов, часто почуваємося негідними її і більше зосереджені на самих собі, ніж на ній. У своїй невловимій гордості ми намагаємося зробити щось добре для Бога замість того, щоб насамперед поцікавитися тим, що Бог хоче зробити для нас, нічого не очікуючи натомість. Найважливіше – це перебувати в Божій присутності, будучи малими й убогими, але відкритими й готовими прийняти Його любов. Дозволяти Богові нас любити, якщо можна так сказати, замість того, щоб прагнути зробити щось з власної ініціативи. Активність, яка важить найбільше під час нашої молитви, походить не від нас, а від Бога. Від нас вимагається лише прийняти, і все! Визначення, яке Тереза Авільська дає молитві як «приятельству, в якому ми часто і близько спілкуємося з Тим, про якого знаємо, що Він нас любить[1]», на перше місце ставить любов Бога до нас, а не нашу любов до Нього.
В одному з уривків своєї автобіографії Тереза з Лізьє, яка мала слабкість часто засинати під час молитви (це відбувалося не зі злої волі, а через ослаблення з огляду на її молодість і брак сну), казала:
«Я справді далеко не свята, уже той факт є цьому свідченням; замість того, щоб радіти своєю вбогістю, я повинна була б приписати її браку ревности й вірности з мого боку, мені повинно було б бути прикро через те, що я засинаю (уже сім років) під час молитов та подячних молебнів; а я не відчуваю жалю… гадаю, що малі діти однаково подобаються своїм батькам чи то коли сплять, чи ні»[2].
Хоч цей фрагмент не позбавлений гумору, він добре показує, що любити Бога не означає насамперед робити щось для Нього (хіба Він чогось потребує?), а передусім дозволити Йому нас любити, повірити в Його любов до нас; саме це приносить Йому найбільше задоволення. Йому ніщо так не подобається, як довіра найменших.
Молитва, без сумніву, – це також наша відповідь на любов, яку дає нам Бог. Молитися означає посвячувати Йому свій час, а час – це життя! До того ж, у молитві ми віддаємо себе Богові, даємо Йому своє серце і все наше життя, щоб повністю належати Йому, ми віддаємо себе в розпорядження Його волі, виражаємо Йому свою любов, приймаємо відповідні рішення тощо.
Молитва – це також акт любови до ближнього. Іноді виразний і свідомий, коли ми просимо в молитві про нього. Але навіть у звичайній молитві прослави, коли потреби ближнього не займають наших думок, ми переживаємо правдиву братню любов до нього. І справді, молитва нас умиротворяє, наповняє спокоєм, робить нас більш смиренними і милосердними, а ті особи, яких Бог ставить на нашому шляху, з певністю користають з цього. Я б додав, що уже той факт, що ми звертаємося до Бога, наближаємося до Нього у вірі й любові, справляє, що автоматично, якщо можна так сказати, усі люди, яких ми носимо у своєму серці, і навіть ті, які без нашого відома пов’язані з нами тисячами невидимих, але реальних ниточок, також наближаються до Бога і користають з нашої молитви.
Іноді ми схильні розглядати молитву як «завдання», до кінця не розуміючи, наскільки вона насамперед є шансом, позаяк дозволяє нам з абсолютною певністю розділяти з кожною людиною її потреби і її страждання. Це дуже тішить, бо найбільше в житті людина страждає (і це добре знають батьки…), коли не може допомогти комусь, кого любить, і хто потрапив у біду. Ми, люди, іноді цілком безсилі і безборонні, щоб допомагати тим, кого любимо. На щастя, нам ще залишається молитва! Який це дарунок від Бога!
Врешті, молитва – це акт любови до самого себе. Молитва найбільш позитивно впливає на нас. Вона дарує нам найбільше добро, самого Бога і те, що ми можемо в Ньому знайти: довіру, мир, світло й силу, позитивний зріст… Як я згадував раніше, молитва – це також школа примирення із самим собою, прийняття власної слабкости. Вона поволі підводить нас до усвідомлення своєї правдивої ідентичности, до ласки буття Божою дитиною. Існує поганий спосіб любити самого себе, заснований на егоїзмі, гордовитості, самозакоханості, але є і добрий та необхідний спосіб любити себе, домагатися власного добра; молитва – одне з першоджерел правдивої любові до себе.
Навіть якщо ця тема фундаментальна, я більше не говоритиму тут про молитву як про реалізацію любови, а відтак місце зростання в любові до Бога, ближнього і самого себе. Хочу лише підсумувати сказане цитатою з листа сестри Марії від Пресвятої Тройці до однієї з новичок, що наголошує першість, яку повинна мати любов над розумом у молитовному житті. Не зайве це повторити, адже на Заході ми схильні до деякого інтелектуалізму, що прагне поєднати духовне життя з розумовою діяльністю. Таким чином я дещо випереджую одну з наступних глав про методи молитви.
«Отже, найважливіше – прийти до Господа, і ми це робимо головним чином через молитву, завдяки ній наближаємося, щоб перебувати з Тим, Який перебуває в нас.
Коли я думала про вас сьогодні вранці, мені здалося, що вам було б добре передусім старатися про молитву, сповнену любови, щоб ви більше посвятилися Господу через почуття волі, ніж довго роздумували. І справді, наша думка така непостійна, що в ту хвилину, коли вам здається, ніби вона зупинилася, вона втікає бозна-куди!. Наша ж любов зовсім інша – коли вона виражає себе, прагне, шукає, її цікавить лиш те, що вона любить, і чим більше вона споглядає те, що любить, тим більше запалюється і зосереджується на цьому, відвертаючись від усього іншого. Щоб збагнути щось, розум повинен вдаватися до різних ідей, суджень і т. д., а любов робить усе навпаки і покидає все заради того, що любить, і коли вона його знаходить, то ніби занурюється в нього, віддаючи себе повністю раз і назавжди.
На початку молитви треба надати деяку ясність нашій любові: як таємниці віри, обітниці Ісуса Христа, прикладам і чеснотам улюбленого Сина Свого Отця – але як тільки душа стає уважною до Бога, нехай вона докладає всіх зусиль, щоб полюбити Його згідно з тим, що бачить у Ньому – і любов відкриє перед нею нову велич. Молитва повністю повинна відповідати любові, яка є її абсолютною досконалістю – її результатом повинна бути наша зосередженість на Богові, не чуттєво, а згідно з волею, та відкинення усього, що Його в нас засмучує, а також наше намагання бути все більше й більше вірними, зростаючи в любові, Його найсвятішій і наймилішій волі»[3].
[1] Autobiographie, гл. 8, с. 55.
[2] Manuscrit А, 75 v.
[3] Christiane Sanson, Marie de la Trinitè, de l’angoisse а la paix, Éditions du Cerf, 2005, c. 83-84.