«Добре молиться лише той, хто знає Бога. Щоб краще до Нього молитися, потрібно прагнути краще Його пізнати. А Бог потурбується про те, щоб зорієнтувати наші пошуки, відкриваючи нам, чим є любов. Але що воно є, ота любов? Її бліде відображення в тих, хто нас любить, дозволяє нам певною мірою отримати уявлення про неї. Навіть карикатура на неї в тих, хто нас любить зле, також – на контрасті – допомагає нам краще її зрозуміти. Таким був досвід тієї жінки, яку залишив чоловік. Вона нещодавно написала до мене, і я пропоную вам ознайомитися з її листом. Власницька любов цього чоловіка до дружини дивним чином надає вартости особистісному характеру і великодушності Божої любови». (А. К.)
«…Він не любив мене. Він любив у мені жінку, точніше жіночість: я була зразком тієї жіночости, яка йому підходила. Але коли він зорієнтувався, що я була “кимось”, коли він зіштовхнувся з моїм “я”, він відчув, що це йому заважає, він не знав, що робити зі мною, з живою істотою. Відтепер у його житті з’явилося щось зайве, щось, що його обтяжувало. Щось, або радше хтось, хто відбирав у нього право бути одному, одному з чимось, що є “його”; хтось, хто вимагав певних прав, і передусім права бути визнаною як унікальна, оригінальна істота. Цього було вже занадто. Він дистанціювався, заявив, що я посягаю на щось, що належиться йому. Я стала для нього “незваною гостею”, бо дозволяла собі бути особистістю, тоді як йому була потрібна як річ, зразок жіночости, чарівний і зручний. Він віддалився; почав задивлятися вбік; і одного дня я застала в нього иншу жінку, яка погоджувалася (чи принаймні робила вигляд, що погоджується) із тим, що її сприймають як річ.
Після розпачливо похмурих місяців, коли мене охоплювали то шал, то депресія, коли мене обсіли всі спокуси, – я не могла більше його бачити. Сьогодні ж я маю спокій, чи радше – спокій охопив мене.
І цим я зобов’язана йому. Через страждання дружини, яку так зле любить власний чоловік, я відкрила, якою любов’ю любить мене Бог. Тепер я вже знала, що Бог любить мене не як зразок людськости, чи тому що Він любить людство, а тому, що я Агнес. Він – не так, як сонце, яке віддає своє тепло, байдуже і незворушно, кожній істоті, кожному сотворінню: Він дає мені Свою любов, Він дає мені Себе, тому що я – це я. Він не є тією дамою-добродійкою, яка любить бідних, але ніколи не має часу, щоб поглянути кожному з них в очі, ані спитати ім’я того, кому вона “допомагає”: чого б вона мала це робити? Вона ж любить “убогих взагалі”. У Бога все инакше: Він любить мене тому, що – я Агнес. Він знає мене на ім’я, дане мені у вічності. Він кличе мене на ім’я. Він з нетерпінням очікує моєї відповіді. Він не має до мене жалю через мою самостійність і мою особистість. Вони Йому дорогі: бо ж без них чого б вартувала моя відповідь? Для нього я не є чимось, чим можна володіти чи використовувати, але я маю волю, яку Він безконечно шанує.
Завдяки Його любові я примирилася з собою і з иншими. Бог відкрив у моєму серці джерела ніжности. Нарешті я живу… Час молитви є також часом найінтенсивнішого життя…»