Чому я називав вас старозавітним чоловіком? Тому що, мені видається, ви нехтуєте цю чесноту, яка характеризує справжніх Христових учнів в їхніх відносинах з Богом: духовний «парес» (див. нижче пояснення – пер.)
Побожні євреї не насмілювались наблизитися до Бога, розмовляти з Ним; вони прославляли Його, але на відстані. Слухати Ягве і понад усе – бачити Його – це було, вважали вони, рівнозначно смерті. Вони звертались до Нього як до Учителя, водночас грізного і шанованого: «Молю Тебе, Господи, нехай же буде ухо Твоє чутке до молитви Твойого раба та до молитви Твоїх рабів, що прагнуть боятися Ймення Твого!» (Неем. 1:11).
Лише первосвященик мав право виголошувати священні тетраграми, чотири звуки Божого імені: це була найвища точка дозволеної близькости. Коли їх вимовляли, ті, що були поруч, падали обличчям до землі; всі инші говорили: «Прославлене хай буде навіки ім’я Його преславного Царства». Ніхто не рушав з місця, допоки це святе ім’я, так би мовити, не розсіювалося.
Але пророки проголосили нові часи, часи месіянства, коли кожній людині буде дано наблизитись до Бога і молитися до Нього з певністю: «Бо тоді уста чисті народам Я дам, щоб усі вони кликали Ймення Господнє» (Соф. 3:9).
І справді, Ісус Христос казав Своїм учням: «Ви ж моліться отак: Отче наш, що єси на небесах!» (Мт. 6:9). «Бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче!” (Рим. 8:15). «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, але син.» (Гал. 4:6-7).
Відтепер християни, не втрачаючи постави благоговійности, яка лежить в основі кожної релігії, можуть наблизитись» із сердечною довірою до свого Отця. Послухаймо апостола Івана: «Улюблені, коли не винуватить нас серце, то маємо відвагу до Бога» (1Ів. 3:21). А ще – апостола Павла: «Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім, в Якім маємо відвагу та доступ у надії через віру в Нього» (Еф. 3:11-12).
Саме до цієї відваги, цієї синівської певности, що її святі книги виражають словом «парес» (з гр. «пан» і «ретос» – право говорити), нас підводить кожна Літургія безпосередньо перед виголошенням Господньої молитви: «І сподоби нас, Владико, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця і мовити: “Отче наш…”»
Чи потрібно, щоб переконати вас «на практиці» у цій чесноті, доповнити вищенаведені роздуми конкретним прикладом? Я процитую вам святу Терезу. Обтяжена численними обов’язками, змучена клопотами, вона до того ж ще й у молитві була позбавлена відчуття присутности Бога. Не витримуючи більше, вона одного разу поскаржилася Господеві на це – радше із дочірньою сміливістю, аніж пошаною: «Господи, може вже досить тримати мене в такому нікчемному стані! Нехай, через любов до Тебе я приймаю це випробування, я погоджуюся залишитись у цьому вигнанні, де все намагається перешкодити мені приєднатись до Тебе, де потрібно перейматися тим, щоб їсти, спати, різними справами, стосунками з натовпом народу. Однак я корюся усьому через любов до Тебе! Ти ж бо добре знаєш, о мій Боже, яка невимовна мука для мене все це! І однак у ті кілька миттєвостей, які мені залишились, щоби втішатися Твоєю присутністю, Ти ховаєшся! Як все це узгоджується з Твоїм милосердям? Як Твоя любов до мене може все це знести? Господи, якби було можливо мені сховатися від Тебе, як Ти ховаєшся від мене, я вірю, я переконана, Твоя любов цього б не знесла! Але Ти, Ти бачиш мене завжди! Тож зваж, як я караюсь, коли така образа завдається тій, яка так любить Тебе!»