У вашому листі, мій друже, є одна фраза, яку не можна обійти увагою: «Я більше не маю права молитися». Не існує ситуацій, які давали б право казати таке… Жодна істота за жодних обставин не може бути позбавлена права звертатись до Бога: якою б глибокою не була її провина чи розпач, позбавлена громадянських прав і навіть відлучена від Церкви, допоки в ній тліє життя, ніхто не може відібрати в неї це останнє право – молитися.
«Як можу я звертатись до Бога, – скажете ви, – якщо не маю достатньо мужности, щоб виправити той розрив, який не дозволяє мені повернути Його прихильність?»
Всупереч такому нещасливому підходу, ви можете й мусите славити Господа за Його досконалість і Його чудесні творіння, визнавати Його вищість, навіть якщо «на ділі» ви заперечуєте це; просити – навіть якщо ви не виконуєте Його волю, щоб прийшло Його Царство, – і молитися за инших.
Зроби, отже, той крок на шляху, який зрештою дозволить тобі повернути Його дружбу. Тобі бракує сили, щоб зробити вчинок, якого Він чекає від тебе? Нехай так! Але чому б тобі не попросити в Нього цієї сили? Ти скажеш мені: «Я не бажаю, щоб Він мені її давав». Ну то молися за те, щоб отримати це бажання – просити в Нього такої сили. І одного разу ти скажеш, як той чолов’яга, що визнав: «Справді-бо, Бог – негордий!» І це справді так. Це ми – горді, бо не бажаємо «принизитись», щоб помолитись за те, аби «забажати» зцілитися від власного зла. Вбога молитва! Однак вона вже встановлює живий зв’язок між людиною і Богом. Якщо ви навчитесь її, вона дасть вам «бажання», яке потягне за собою прохання. Разом з проханням ви отримаєте силу, а сила виправить розрив, і завдяки цьому та ще прощенню, відродиться взаємна прихильність між Господом і тобою.
Дозвольте – аби ви не одразу викинули з пам’яті мій урок – продовжити його історією, що радше нагадує анекдот.
Це трапилося в XIX столітті, у маленькому англійському містечку, де одного чудового дня завершилося багатомісячне будівництво величезної фабричної труби. Останній робітник спустився згори по риштуванню. Все населення містечка зібралося, щоб відсвяткувати подію, а передусім – щоб подивитись, як валитимуть риштування. Щойно його повалили під крики і сміх юрби, як на верхівці труби з’явився робітник, який спізнився, бо саме завершував якусь там роботу всередині. Всі завмерли від жаху: скільки ж то днів потрібно, щоб спорудити нове риштування. До того часу нещасний загине якщо не від холоду, то від голоду! Його стара мати заголосила… Та ось вона вийшла з юрби, подала синові знак і гукнула йому: «Джоне! Зніми шкарпетку!». Люди вжахнулися: бідна жінка з горя втратила глузд! Але вона наполягає. Щоб не засмучувати її ще більше, Джон виконує те, що йому кажуть. Вона ж кричить далі: «Потягни за кінчик нитки!» Він тягне – і ось в його руках чималенький клубок вовни. «А тепер кидай клубок донизу, а сам міцно тримай кінчик нитки!» Внизу до другого кінця нитки прив’язують тонку мотузку, хлопець підтягнув її до себе, тоді до мотузки прив’язали иншу, трохи грубшу, а до тієї – ще грубшу, аж зрештою – прив’язали канат. Джонові залишилося тільки надійно закріпити його і спуститися під гучне «ура!» юрби.
Чи вдалося мені переконати вас у тому, що слід простягти до Бога «вовняну ниточку»? Мені б дуже цього хотілося. І, з усією прихильністю до вас, я прошу про це в Господа.