Після того, як я написав вам, що засадничою поставою в молитві є жертвування себе Господеві, у мене почалися докори сумління. Чи не сприятиму я виникненню у вас помилки – настільки поширеної, що дивуватись доводиться радше тоді, якщо комусь вдається її уникнути?
Кожен вважає себе паном над собою, самодостатнім і вільним. А отже, найкращий вжиток для його свободи, найкрасивіший жест – це, власне, відмовитись від своєї незалежности, стати залежним від Бога, принести себе Йому в дар. Видається, що деякі люди навіть недалекі від того, аби думати, що за це Господь їм винен певну шану і визнання.
Справді, немає нічого величнішого для вільної істоти, аніж стати залежним від иншого в любові: як молода в день свого весілля. Але зле, якщо ми могли б бути панами над собою в стосунку до Бога.
Роздивіться листок паперу на світло, там, між рядків, ви прочитаєте ім’я виробника. Подивіться на людину в Божому світлі, ви побачите вписаним у саму структуру її єства ім’я її Господа. Людина має Бога за автора і належить Йому, як урожай належить селянинові, як скульптура – митцеві. І не просто «як», а значно більше. Речі належать людині, тому що вони є плодом її праці, однак вони не зобов’язані їй своєю глибокою суттю – людина її (цю суть) не створила. Тоді як від Бога людина бере все; тож вона належить Йому в спосіб безконечно радикальніший, глибший, загальніший, у спосіб остаточний і винятковий. Усе в людині є від Бога: інтелект і серце, тіло і душа, вміння діяти і можливість мати. Знає вона про це чи ігнорує, погоджується з цим чи відкидає – реальність залишається незмінною: вона є від Бога, вона є – Божа. Ця залежність виникає попри те, чи віддає вона себе, чи ні.
Що, отже, слід розуміти під цим «віддавати себе» Богові? – Звісно ж, не те, що це слово означає в наших людських стосунках. У стосунку до Бога, «віддавати себе в дар» – це визнавати той незаперечний, «незмінний» факт, що ми є Його, що ми – Йому належимо. Визнати це розумом, погодитись із цим усім серцем, схвалити це з усією палкістю нашої волі. І таким чином відбудеться основна зміна: зв’язок залежности перетвориться на зв’язок любови.
Засуджений у в’язниці – так само, як і святий – належить Богові. Ця залежність, що стає блаженством у ту мить, коли її приймаєш, спершу може видатися мукою, коли будь-що прагнеш її заперечити. Для одних вона є поєднанням у любові, для инших – пеклом; але для обох – вона є.
Коли ви молитесь, зберігайте, отже, поставу – наївну і трохи дивну – того, хто хоче стати залежним від Бога через принесення себе в дар. Що раніше ви усвідомите, що ви є Божі, що ви належите Йому аж до найглибших порухів вашого єства, – то швидше знайдете в цьому смиренну і глибоку радість, відчуття повної безпеки. І тоді погодьтеся на цю залежність усім серцем, усією душею і всім духом – це і буде «принести себе в дар Богові».