У психології, як і біології, довго барились із дослідженням реакції, означення якої звучить як відповідь живої істоти на подразник. Я запитую себе, чому в духовній сфері так мало уваги приділяють цьому поняттю. Поза тим про духовне життя – і особливо про молитву – потрібно сказати, що воно є, в певному сенсі, реакцією людини на Бога.
Поклоніння, принесення дарів, прослава, страх, складання подяки, освячення – всі фундаментальні релігійні постави людини в молитві слід розуміти лише з цієї точки зору.
Коли думка про Божу трансцендентність відкривається вам раптово, завдяки благодаті, або в результаті напруженої медитації, чи не виникає у вас непереборне бажання нахилитися до землі, немов бедуїн під час молитви? Нахилити не лише ваше тіло, але й ваш розум, ваше серце, ціле ваше життя.
Коли ви відкриєте, що все йде від Бога, хіба ви не відчуєте потреби повернутися до Бога всім вашим єством, у пориві пониження і покори?
Коли ви споглядаєте відбиток Божої краси у творіннях, хіба захоплення не підіймається від серця до уст, щоб співати прославу? Які чудові псалми народились із цього споглядання!
Якщо Бог привідкриває щось зі Своєї святости, хіба ви не переживаєте те відчуття, що його англійці окреслюють словом «awe», – трепетний страх, тремтіння усієї істоти, загострене усвідомлення не лише власної мізерности біля підніжжя величі, але й вашу грішність? «Горе мені, бо я занапащений! – писав пророк Ісая, споглядаючи святість Господа, – Бо я чоловік нечистоустий» (6:5).
Якщо вам трапляється пригадувати численні ласки, які ви отримали за ваше життя, хіба акт складання подяки, цей порив визнанням творінням свого Творця, це радісне підстрибування дитини навколо свого Отця, не підносить вас цілком?
І якщо одного разу безконечна любов, якою вас люблять, дещо привідкриється вам, хіба це не вимагатиме від вас посвятитися Богові через принесення Йому в дар усієї вашої істоти?
Чи збагнули ви тепер те, що я вам казав: молитва є в нас реакцією нашої душі на Бога? Поза сумнівом, не в кожній молитві і не однаковою мірою присутніми є всі ці внутрішні постави: домінує завжди та чи та; але релігійна глибінь, з якої б’є наша молитва, є наслідком цих великих почуттів, що їх потроху накопичує постійний молитовний стан.
Претендувати на те, щоб «витягти» зі себе ці пориви молитви, не починаючи з медитації над Божою досконалістю, було б так само абсурдним, як і для дзеркала претендувати на те, щоб самому викликати світло.
Одного дня, можливо, Бог перейме ініціятиву в тому, що привідкрити вам ту чи ту Свою досконалість. Але в очікуванні вам слід прагнути відкривати їх навпомацки, медитуючи – не зневірюючись при цьому, а знаходячи підтримку в радісній надії.