«Моя молитва – суха, моє життя, мені здається, не приносить більше плодів, як на початку мого священичого служіння. Але я не можу збагнути, чому так відбувається». Ваш лист, з цією маленькою фразою, знайшов мене на сільській плебанії, де я проводив кілька вільних днів. Я прочитав його у своїй кімнаті, де віконниці були ледь відхилені через пекуче сонце надворі. Садівник ходив із засмученим виразом обличчя: все вигоряє. Мій друг кюре скаржився, що цьогоріч, мабуть, нічого не вродить. Потрібно було доброго дощу. Але дні минали, а небо залишалось незворушно блакитним.
Цього ж, мабуть, бракує і вашій душі: дощу, того дощу, яким є Слово Боже. Це порівняння належить не мені, а Ісаї: «Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (55:10-11).
Однак тоді, коли селянин не може нічого вдіяти, щоб пішов дощ, – вам досить лише захотіти, аби Слово Боже запліднило ваше життя. Слово Боже ніколи нас не зраджує, це ми зраджуємо його.
Ваша відмова від медитації над Святим Письмом протягом кількох місяців змушує мене запитати себе – і вас, – чи ви достатньо цінуєте Слово Боже?
Ви мені кажете, що вам не вдається більше медитувати. Якби ви надавали цьому слову – медитувати – його фундаментального значення: «розважати над» – розважати над Словом Божим, заглиблюватись у його глибинний сенс, ви б не заявляли, що неспроможні медитувати. Потрібно ще, звісно, вправлятися в цьому, зі ще більшою наполегливістю, оскільки ваше активне, завантажене життя мало сприяє цьому.
Ви запевняєте мене, і це справді так, що намагаєтеся дотримуватись тиші, встановити порожнечу всередині себе. Чи я добре розумію: для того, щоб звільнити місце для Бога? Але, може, це помилка? Тиша сама по собі мало вартує; важливим є не те, щоб замовкнути самому чи змусити замовкнути галас всередині вашої душі, а те, щоб слухати Слово Боже, «слово життя» (Фил. 2:16), «слово спасіння» (Дії 13:26); «приймати його» (пор. Мр. 4:20), «берегти його» (пор. Лк. 8:15; Ів. 8:51; 14:23; 15:20). Це те Слово, яке, проникаючи в душу, усуне галас, встановить тишу.
Тим більше йдеться не про те, щоб розпочинати «робити порожнечу». Отець Пле[1] доречно зауважив: «Чимало людей помиляються, вважаючи, що стати в присутності Бога полягає в тому, щоб звільнитись, у своїй душі, від усіх земних турбот. Вони квапливо відсувають усі “чужі” думки, немов той поліціянт, який розчищає територію, де за хвилину має з’явитися поважна персона, якій він прагне всіляко виявити пошану; згодом, з порожньою головою і серцем (припустімо, що нам це вдалося) очікуємо на “відчуття” Божої присутности. І нічого не стається – принаймні нічого, що не було б ілюзією».
Я добре знаю, що автори духовних праць рекомендують молитву тиші і порожнечі, в ході якої потрібно припинити розмовляти, роздумувати, діяти. Святий Іван від Хреста дуже яскраво описує таку молитву: «Увага – проста і зосереджена лише на своєму предметі – приблизно так, як той, хто відкриває очі, щоб подивитись на предмет любови». Але така молитва – пасивна, контемплятивна – є даром Божим. Її не можна досягти власними зусиллями, і якщо вона нам не дається, – краще діяти, аніж нидіти, аніж очікувати в безділлі, аніж підстерігати її прихід чи повернення. Вітер не дме? То беріться за весло, якщо бажаєте виплисти на глибінь. Бог не говорить всередині вашого серця? То слухайте Його в Святому Письмі. Шукайте Його Слова, перемелюйте, пережовуйте його – одним словом, медитуйте.
Молитва, як бачите, це Слово Боже не в своєму русі від Бога до людини, а в пориві повернення від людини до Бога. Вона є тим Словом Божим, що повертається до Бога, «виконавши свою місію», пише Ісая.
Насичене Словом Божим, все у вас, як сад після дощу, зазеленіє і проросте. Життя, життя Боже, життя релігійне знову битиме джерелом. Віра буде у вашій душі тим пробудженим знанням, спраглим, зачарованим – тайни Бога і Його любови, – знанням завжди юним, бо щодня оновленим. І через те, що любов є закликом до любови, у свою чергу пробудиться і любов милосердна – настільки палкіша, наскільки живішою буде ваша віра. І надія щораз більше знати і любити Бога, бачити Його Царство на землі, стане рушійною силою і для вашої молитви, і для будь-якої вашої діяльности.
[1] О. Пле, Альберт (-1988) – французький священик-домініканець, засновник періодичного видання «Supplément de la Vie Spirituelle» («Духовне життя – Додаток») та один із засновників Асоціації теологів для студій у галузі моральности (ATEM), автор численних праць з питань морального богослов’я