«Шановний Отче,
у католицьких колах, в яких я буваю, багато говориться про атеїзм відтоді, як на II Ватиканському соборі почали розглядати це питання. Всі раптом усвідомили це явище – нове і страхітливе. Одна фраза монсеньйора Гніліци, чеського єпископа, що вийшов із концтабору, викликала шок: “Третина світу перебуває під впливом атеїзму, який не приховує, що прагне завоювати цілий світ”.
Думки, які я чую навколо з цього приводу, – не менш розмаїті, аніж ті, що звучали в ході 136-ї Генеральної сесії ІІ Ватиканського собору. Розмаїті також є причини, яким приписують це страшенно занепокійливе явище.
Але мені дивно, що майже ніколи не згадують про те, що, на мій погляд, є однією з основних причин атеїзму, принаймні в наших західних країнах – це мовчання про Бога. Християни, священики і миряни, рідко говорять про Бога. Я не єдиний це зауважив. Ця коротка жорстока фраза: «Уже давно релігія не має нічого спільного з Богом», – прозвучала вже понад двадцять років тому. В останні роки я мав нагоду аналізувати опитування, що проводилися серед вірних щодо недільних проповідей: ті ж самі висновки. Один письменник, про якого я не знаю, чи він є практикуючим католиком, написав про це. В одному з його останніх романів читаємо такий уривок, який, очевидно (!), викликав обурення конформістської преси: “Правда в тому, що про Бога більше не говорять. Ніхто не говорить про Бога, насамперед – люди Церкви, так само, як і газети… В епоху, як ніколи матеріялістичну, хіба не потрібні нам пророки? Тобто люди, які, «коли треба і коли не треба», говорять про Бога-творця і Господа світу та всього життя?.. Ах, ми погодилися б із тим, щоб священики зняли свої сутани, і навіть перебралися за танцівниць, аби лише вони говорили про Бога”» (Р. Бесю)[1].
Як християни можуть сподіватися, що поступ атеїзму буде зупинено, що Царство Боже буде встановлено на землі, якщо передусім вони самі не промовляють світові про Бога, якщо в їхній власній мові Бог завжди залишається поза текстом?»
Дорогий отче, не бійтеся, ваш лист мене зовсім не обурив. Я часто сам приходжу до таких самих висновків. Я скажу вам, що навіть під час реколекцій для священства – а я відбув їх вже чимало – мені не часто доводилось чути, щоб говорили хоч трохи довше і глибше про Бога, Його життя, Його досконалість.
Але чому так рідко говорять про Нього? Ось важливе запитання. Відповідь, на мою думку, не викликає сумніву: Бога не знають. Його не знають у тому сенсі, в якому Святе Письмо подає це слово: знати, для людини з Біблії, – це мати конкретний досвід особи, знати когось – це увійти в особисті стосунки з ним. «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь» (Пс. 34:9), – писав псалмоспівець, він знав Бога. Євангелист Іван написав згодом: «Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого» (Ів. 17:3). І ми знаємо, що для нього таке знання є «причастя».
Добре про Бога говорить той, хто знає Бога, хто знає Його з власного досвіду (незалежно від того, чи це говорить кюре своїй пастві, чи батько й мати – своїм дітям, чи професор богослов’я…). Тоді його слово досягає глибинного «я» співрозмовника, «серця» у його біблійному сенсі, «центру душі», як говорили містики. Воно здатне пробудити, стимулювати, розвивати сенс Бога в тому, до кого звернене.
Але тоді постає друге запитання: чому є так мало тих «знавців Бога», які б уміли говорити про Нього, які не могли б стриматися, щоб не розповісти по Нього? Відповідь готова: тому що нехтують молитву, особливо ту форму молитви, яку протягом століть великі учителі духовности і автори духовних творів називали «контемпляцією».
Це слово часто критикують. Я погоджуюсь із тим, що його можна трактувати неоднозначно. Справді, Бога не контемплюють як картину. Немає дистанції між тим, хто контемплює, і Богом, Якого він контемплює: Бога він знаходить у самому собі, досвідчує в найбільшій глибині своєї душі Його присутність, Його любов, Його світло. Але що важить слово, якщо реальність є грубою, брутальною: молитву нехтують, з контемпляції глузують. Того, хто обирає молитовне життя, і навіть того, хто присвячує час на молитву, – звинувачують у втечі від людських проблем, в ігноруванні великих і нагальних апостольських завдань. З такими поглядами в останні роки зіткнулася, наприклад, конгрегація трапістів, про яких почали навіть поговорювати, чи не пора їм, мовляв, піти працювати на завод.
Як далеко ми відійшли від переконань великих Отців Церкви – святих Августина, Григорія, Томи Аквінського, які відважно наголошували на першорядності контемпляції: контемпляції як стану життя, але також і передусім – контемпляції індивідуальної, яка і є знанням Бога, проникливим і повнокровним. Скільки разів коментували вже слова Христа, звернені до Марії: «Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…» (Лк. 10:42)! Святий Августин залишив про це коротку, дуже відому, формулу: «Marta turbalatur, Maria epulabatur», яку на українську мову можна перекласти приблизно так: «Поки Марта порається, Марія знання набирається».
Хіба що цілковитий неук в історії Церкви насмілиться стверджувати, начебто ті, хто провадить контемлятивне життя, – це істоти, від яких немає жодної користи. Хулителі контемплятивного життя швидко змінили б думку, якби прочитали з щирим серцем про життя святого Бернара, святої Катерини Сієнської, святої Марії від Воплочення[2] та багатьох инших. Завдяки контемпляції найпалкіші і найвідважніші апостоли Церкви оновлювали свою місійну енергію.
Лише Бог знає, скільки Його Царство потребує таких невідомих і малознаних людей контемпляції, які, поза тим, далеко не завжди мешкають у закритих монастирях: я знаю в цілому світі чоловіків і жінок, які контемплюють краще і більше, аніж чимало монахів.
Так само твердим є моє переконання: якщо контемплятивне життя в Церкві згорнеться – тоді розвиватиметься, під різним виглядом, помилковий світогляд – сьогодні це войовничий атеїзм, про який один із соборових отців сказав, що він є «найсерйознішою помилкою, смертельною хворобою нашого часу».
Цьому стихійному лиху, який загрожує затопити землю, можна запобігти, якщо Церква докладе велетенських зусиль передусім для того, щоби відсвіжити у своєму лоні контемплятивне життя, щоб у всіх середовищах виникали правдиві люди контемпляції. Тоді нам більше не доведеться нарікати на брак апостолів, тоді стане більше пророків Бога живого.
[1] Бесю, Роже (1915-1994) – французький письменник і скульптор, якого називали духовним спадкоємцем Ж. Бернаноса (наприкінці 50-их років віддалився від католицизму)
[2] Марія Воплочення (Барбара-Жанна Акарі, 1565-1618), блаженна – дружина одного з керівників католицької Ліги під час релігійних воєн 16 с. у Франції; після смерті чоловіка вступила до монастиря кармеліток (троє її дочок рівно ж стали кармелітками). Як містик, справила (поряд зі свв. Вікентієм Паульським та Франциском Сальським) великий вплив на духовне життя своєї епохи