Читаючи вашого листа, я сказав собі: «Чому б не відповісти на запитання протестанта… через протестанта? Тож я взяв у своїй бібліотеці книжку, яку багато разів перечитував, і жодного разу не було так, щоб я не отримав з неї поштовху до молитви: «Проблема молитви» Фернана Менегоза. Звісно, я далекий від того, щоб погоджуватися з усіма тезами автора. Однак яке палке переконання, яка віра в першорядну важливість молитви! Та важливість, про яку ви мені пишете, що вона від вас вислизає.
Суть його послання сходить до найчистішої біблійної традиції. Тут воно зосереджене в численних визначеннях молитви, що їх знаходимо в його книзі: «Християнська молитва є криком серця, яке, захоплене ласкою Бога, не знає вищої радости, як “співпрацювати” з Богом і бачити, як Божа справа спасення тріюмфує в людському суспільстві».
Є ризик, що ми приймемо це визначення, не усвідомивши всього його виміру. Автор, за допомогою всієї своєї потужної ерудиції, намагається підтвердити його на п’ятистах сторінках своєї книги. Спочатку він береться за одну помилку, яку вважає чи не найбезпечнішою, і яка полягає в тому, щоб говорити про християнську молитву лише з позиції людини. Так, немовби вона була простою людською діяльністю, однією серед багатьох инших, немовби людина, віддана їй, була спроможна її «виготовляти», немовби Бог був звичайним співрозмовником, до Якого адресуються прохання, але Який залишається поза нами, як і ми – поза Ним, кожен на своїй стороні, – не без того, втім, щоб підтримувати найкращі стосунки.
Фернан Менегоз змушує нас перевернути всі наші уявлення. Щоб зрозуміти молитву, повторює він нам на всі лади, виходити треба не від людини, а від Бога.
Від Бога – до праці в цьому світі і в кожному з нас, – від Бога, Який здійснює Свою справу, справу спасення, ту, визначення якої апостол Павло представив нам у першому розділі Послання до ефесян: об’єднати, у Його Сині воскреслому, всіх людей, які через віру відкриються до Його благодаті.
Бог, Який постійно працює над тим, щоб прощати, відновлювати і спасати, запрошує віруючого працювати разом з Ним. Молитися – це і є співпрацювати з Богом. Передусім, щоб у кожному з нас здійснилося діло Боже, щоб Його ім’я було благословенне, щоб Його Царство настало, щоб Його воля здійснилася. Така молитва є глибоко безкорислива, «вона замінює принцип, який ставить Боже на службу людині, на принцип протилежний, який робить з людини слугу, цілком залежного, від Бога, вона зітхає, після того, як визнає очевидність слави “Господа неба і землі” і просить для людини лише того, що сприятиме поширенню цієї слави».
Але християнин співпрацює в молитві не лише зі дією Божою в ньому, але також з дією Бога – всемогутнього і святого – у цілому світі. Ця молитва є більше, ніж праця, – це є боротьба. Християнин, однак, не є самотнім у цій праці і в цій боротьбі: Дух Святий приводить його в рух, керує ним, підтримує, провадить.
І коли Фернан Менегоз розважає над майбутнім християнства у світі, як ерудит, він вдається тоді до палкости пророків, щоб проголосити нам, що якщо богослов’я продовжуватиме недооцінювати важливість молитви, якщо християни зупиняться на егоцентричній молитві, яка є лише проханням за власні інтереси – матеріальні чи духовні, мало того, якщо під впливом філософій, ворожих до молитви, вони відмовляться від неї, наше століття впаде в духовну ніч і наукове варварство. «Або християнство завоює світ, молячись, або ж він загине. – І в цьому полягає питання життя і смерти для християнства».
Натомість, якщо правдива християнська молитва, та, яка виходить лише з Божих інтересів і Божої слави, буде віднайдена християнами, – отоді християнство здобуде нову чистоту і заново завоює світ. Завдяки їй людство підніметься на вищий щабель цивілізації. «Християнство є переможним лише в суспільстві, де рвучкий і “первісний” дух євангельської молитви продовжує розгортати свою діяльність». «Молитва – це місія, доведена до досконалости». «Єдина насправді “цивілізаційна” сила – це Церква, що молиться». «Церква, що молиться – Ecclesia orans – встановлює єдине джерело реального прогресу, глибокого і тривалого, прогресу оновлюючого, на рівні особи і суспільства».
То чому ж молитва наділена такою великою силою? Тому що, повторимо ще раз, вона не є діяльністю людини, а діяльністю Бога в людині, з якою людина є поєднана. Христос сказав: «Отець Мій працює аж досі, працюю і Я» (Ів. 5:17); людина, яка молиться, поєднує в собі всемогутню Божу діяльність, віддається їй, співпрацює з нею, надає їй можливість проникнути у світ, який, инакше, закрився б перед нею.