«Я хочу навчитись молитися», – кажете ви мені. Складіть Богові подяку! Це бажання могло прийти тільки від Нього. Потрібно ще, аби ви усвідомили Його мотиви.
Старе оповідання допоможе вам зрозуміти мою думку краще, аніж довга промова.
У давні часи у Вогезьких лісах[1] жило багато пустельників. Один з них мав репутацію великого святого. Мисливцям доводилося бачити диких тварин – ведмедів, кабанів, козуль, – які збиралися, немов зачаровані, перед входом до його печери, коли він співав хвалу Господеві. Тож мешканці долини, помітивши однієї ночі дивне світло над горою, де жив той Божий чоловік, не дуже здивувалися. Досить часто молоді люди з околиць просили його взяти їх до себе: мовляв, хіба инші пустельники не мали одного, двох, а то й трьох учнів, яких вони готували до контемплятивного життя? Але всі отримували одну й ту ж відповідь – негативну. Всі, крім одного.
Після смерті свого учителя учень розповів, чому для нього було зроблено виняток.
«Мені було 18 років, коли я прийшов і попросив цієї ласки – залишитися з ним. На його запитання: “Чому?”, – я відповів: “Бо хочу навчитись молитися”. Ці слова запалили вогник лагідности в очах старого пустельника. Тоді він ще спитав мене: “А чому, хлопче, ти хочеш навчитись молитися?” – “Бо це найвища наука”. – “Я дуже хотів би тебе прийняти, але не можу”, – відповів він мені не без суму.
Я повернувся туди через три роки. Він прийняв мене по-батьківськи і знову поставив запитання: “Чому ти хочеш навчитись молитися?” – “Щоб стати святим”. Я був упевнений, що цього разу він мене прийме: хіба ж мотивація не була найвищою з усіх, яку тільки можна уявити? Але він знову відмовився, і я відійшов від нього в розпачі.
Я знову почав працювати в полі. Поза тим, більше, ніж будь-коли, з ранку до вечора, бажання молитися переслідувало мене. Часом я навіть плакав, думаючи про того, хто там, на горі, жив у такій близькості до Бога.
У різдвяну ніч я раптом зірвався з ліжка: мене охопило переконання, що цього разу пустельник мене прийме. Коли я прийшов, він молився і не помітив мене. Я довго чекав, моє нетерпіння потроху втихомирювалося. Коли він повернувся до мене, то, здавалось, зовсім не був здивований моєю присутністю. Я почав говорити, не даючи йому часу поставити запитання: “Я хочу навчитись молитися, бо хочу знайти Бога”. І тоді він відкрив мені свої обійми».
Знайти Бога – таким є предмет правдивої молитви. Він робить її непереможною: від дитини, яка Його шукає, Бог не зможе сховатися. Дитина нарешті зрозуміла, що від Отця, Який її шукає, не потрібно більше ховатися.
Знайти Бога – таким є прагнення, що Його благодать потроху змушує дозріти в серці християнина. В чому воно полягає? Ті, що знайшли Бога, хотіли б відкрити нам свою таємницю, але вони не можуть цього зробити: жодні слова, жодна їхня концепція не спроможні виразити близькість душі до свого Бога. Вони сходяться в тому, що дорога молитви не є тупиком, – вона виводить на світло, завершується досвідченням божественного і цей досвід неможливо передати словами.
[1] Вогезькі гори (Вогези) – лісиста область на сході Франції (Лотарингія), відома головним чином завдяки добре розвинутому сільському господарству