Отож, ви збиті з пантелику, бо відчуваєте в молитві нахил до відпочинку, тоді як досі ви мали відчуття інтенсивної діяльности духа і серця. Ось спокуса недбалости, чи не так? – запитуєте ви.
А може, як багато наших сучасників, ви замало шануєте відпочинок, надаючи перевагу активності? Звісно, не все так просто: відпочинок – не завжди один і той самий. Але апріорі з підозрою ставитися до будь-якого відпочинку – це помилка! Є відпочинок, в якому приховане лінивство і недбальство, але є також й инший, гідний поваги – відпочинок тих, хто намагається відновити сили для подальшої праці.
А є ще шляхетніший відпочинок. Перечитайте Послання до євреїв (Євр. 4:1-11). Воно сповіщає нам «гарну новину», якою є «обітниця входу до Його відпочинку», обітниця того, що «людові Божому залишається суботство, спочинок» – і отже, для кожного з її членів. Автор послання завершує: «Отож, попильнуймо ввійти до того відпочинку». Вираз «Божий відпочинок» – давній. Він так описує в Біблії обіцяну землю; увійти в неї – означало увійти в Божий відпочинок. Але обіцяна земля була лише образом, дуже недосконалим, того справжнього відпочинку Бога, до Якого нас запросили – до неба. Його ж, так само як і обіцяну землю – нелегко завоювати. Иншими словами, чи слід відмовитись від думки знайти відпочинок, відпочинок Божий, раніше, ніж увійдемо у вітчизну? Ні. На шляху нас чекатимуть Божі пристановища – години й місця для відпочинку; хіба ж Ісус Христос не сказав: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!… І знайдете спокій душам своїм» (Мт. 11:28,29)?
Так що тим більше ми можемо, ми повинні шукати відпочинку Божого, робити зусилля, щоб увійти туди, як закликає нас Послання до євреїв. Але давайте ще більше заглибимось у мудрість цього біблійного поняття Божого відпочинку. Божий відпочинок – цей вираз означає не лише відпочинок, що його Бог нам дарує, а також відпочинок, яким Він втішається. Я поясню.
Справді, спонтанно приходить думка радше про активу діяльність Бога, аніж про Його відпочинок. Менше подиву виникає, коли чуємо слова Христа: «Отець Мій працює аж досі, працюю і Я» (Ів. 5:17), аніж зустрічаючи вираз «Божий відпочинок». Роздуми про любов можуть нам допомогти збагнути його так, як слід. На перший погляд, любов, оскільки вона є поривом, бажанням, здається чимось, що суперечить відпочинку. Але порив і бажання – це ще не все в любові; вони спрямовані до завершення, тобто до з’єднання. У ньому любов стає відпочинком, – відпочинком, який не є виснаженням пориву і бажання, а їх розквітом у радісному і спокійному піднесенні.
Це знаходить підтвердження і в триєдиному житті. Отець і Син люблять одне одного безконечною любов’ю, тяжіють одне до одного в безконечному, непереборному пориві, поєднуються і знаходять відпочинок «у єдності Святого Духа». Так само Святий Дух – Отці Церкви називали Його «відпочинком». Звісно ж, відпочинок Отця і Сина не є завмиранням Їхньої любови, а радше тим, у чому ця любов знаходить своє завершення і своє втілення в безконечній, вічній радості.
Якщо відпочинок є великим прагненням кожної любови і тим, у чому ця любов, власне, сповнюється, – як ми можемо увійти в духовний відпочинок, відпочинок Божий, ще на цій землі? Це те, про що я й хотів вам сказати.
Любов між християнином і Христом – як і будь-яка инша любов – є передусім поривом і бажанням, але вона прагне досконалости, відпочинку в єднанні з улюбленою істотою. Одкровення говорить про це так: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об. 3:20). У Євангелії апостола Івана Христос виражає цю ж істину не так образно, але коротко і сильно: «Ви в Мені, і Я в вас» (Ів. 14:20). Так, вже на землі Ісус Христос хоче нам дати передчуття Божого відпочинку, поєднуючи нас зі Собою.
Хто у вірності практикує молитву, той не оминає нагоди часом поексперементувати з нею. У цьому плані духовні отці нам говорять про таку форму молитви, що її називають «молитвою спокою», відпочинку. Послухаймо одного з них: «Коли душа приступає до молитви, коли навіть вона приходить туди з наміром зайнятися певною темою, вона раптом, сама не знаючи як, зосереджується всередині себе, з лагідним відчуттям присутности нашого Господа. Щоправда, це відчуття є досить невизначеним; але лагідність, яка його супроводжує, переконує душу, що той, хто її любить, – близько, і Він сам приходить, щоб дати їй свідчення любови Бога і що вона, отже, повинна мріяти лише про те, аби втішатися щастям, яке їй відкрилося» (отець де Клорів’єр)[1]. Тією мірою, якою християнин досягає безперервної молитви, згідно із заповітом Христа, – він може постійно перебувати в Божому відпочинку, навіть посеред «гарячкового» існування.
Підемо ще далі. Всі наші поривання і бажання спрямовані до Христа, а Він, не задовольняючись тим, що наближує нас до Себе, бажає завести нас, у нестримному пориві любови, до самого Отця.
Таким чином душа, яка пристає на це, знаходить себе введеною в близькість, у сопричастя любови Отця і Сина, якою є Святий Дух, що Його Традиція називає відпочинок, празник, ликування, вічне вітання любови Отця і Сина.
«Ви закрутили мені голову, я надто віддалений від такої святости», – можливо, скажете ви мені. Припустимо, але той відпочинок, що ви його знаходите в молитві, хіба він не є першою стацією на шляху до «Божого Відпочинку»?
КІНЕЦЬ
[1] Клорів’єр, П’єр де (1735-1820) – французький священик-єзуїт, автор творів духовного спрямування