Бомба вибухла майже через рік. Ми зі Стефані запросили двох наших найближчих друзів, Кала і Крісті, до себе на обід. Кал працював баскетбольним тренером у шкільній команді з нашого регіону. Будучи затятими суперниками, – коли очолювали команди під час змагань, – ми з Калом завжди вважали, що маємо багато спільного. Тому ми почали приятелювати і часто спілкувалися в родинному колі.
Наш радісний вечір урвався, коли неждано перед дверима з’явився Едді, зі своїм так званим другом. Він захотів поговорити і сказав, що це терміново. Тому я пішов разом з ними на під’їзну дорогу. Едді виглядав знервовано, немовби уникав чогось. Зрештою, після недовгої безцільної балачки той інший хлопець поквапив його: «Скажи йому, Едді». І саме тієї миті, коли я стояв на дорозі перед своїм домом, де на мене у вітальні чекали друзі, брат зізнався мені, що він ВІЛ-позитивний. Я зиркнув на Едді, не бажаючи вірити в його слова, а тоді глянув на хлопця, що стояв поблизу, з погордою дивлячись на нас. Я усвідомив, що насправді він втішається цією миттю.
Я відразу подумав сам до себе: «Що ж я робитиму? Чи буду гніватися на свого брата? Вдарю зі злости того його друга?» Світ зненацька захитався, і мені потемніло в очах. Як міг цей хлопець бути приятелем брата і виглядати так самовдоволено після слів Едді? Не такою уявляв я собі справжню дружбу. Вибір, вибір. Що я маю робити?
«Я переконана, що лише ми відповідальні за свій вибір і мусимо приймати наслідки кожного вчинку, слова й думки протягом усього життя». Елізабет Кюблер-Росс
Після такого запаморочливого удару я стояв, цілковито приголомшений. Усе довкола видавалося ірреальним. І я справді майже нічого не пам’ятаю з того, що сталося далі того вечора. Едді пішов, а я повернувся до хати і закінчив вечерю. Коли наші друзі пішли, Стефані захотіла дізнатися, що сталося. Вона знала: зі мною щось негаразд. Вона далі ставила запитання, поки я зрештою не відповів. Я не хотів говорити їй, відчуваючи, що це стане для неї справжнім кошмаром. Вона розділила моє горе. Ми зі Стефані плакали за всім, що було втрачено і чого вже ніколи не буде. Едді зробив вибір, який приведе його до смерти. То було неймовірно, нереально і так трагічно.
Невдовзі після того, коли Едді розповів нам, що він ВІЛ-позитивний, моя родина почала досліджувати світ, що був практично невідомий для нас. Звісно, з огляду на свій зв’язок зі спортом, я відразу згадав історію Ірвіна «Меджика» Джонсона з «Лос-Анджелес Лейкерс». На початку 90-х Меджик показував найкращу свою гру. Він одержав низку різноманітних нагород і визнань: від «Найціннішого гравця» до перснів чемпіона НБА. Але десь по дорозі до слави й фортуни Меджик зробив жахливий вибір. Він мав стосунки з людиною, інфікованою вірусом. Внаслідок цього його життя змінилося назавжди.
Я ніколи не забуду прес-конференції 7 листопада 1991 року, коли Меджик оголосив усьому світові, що мусить покинути «Лейкерс» через ВІЛ-інфекцію. Ця новина шокувала всю Америку і баскетбольних фанів в усьому світі. Коли я дізнався про діягноз свого брата, історія Меджика стала мені вельми близькою. Я знав, що він живе щасливо, попри ВІЛ. Тому подумав, що коли Меджик зміг перемогти цю недугу, то мій брат зможе теж. Кінець кінцем Едді був молодший. Можливо, найсучасніші медичні розробки для лікування ВІЛ можуть сповільнити жахливий вірус або навіть стримати від переходу в повноцінний СНІД. Ми сподівалися, що завдяки лікам Едді зможе жити продуктивним життям.
Едді почав пити коктейль антиретровірусних препаратів, що мали серйозні побічні наслідки, серед яких і зміна ваги тіла. Його вага коливалася плюс-мінус на двадцять кілограмів протягом лише кількох місяців, залежно від медикаментів, які він пив. Моя сім’я не шкодувала коштів на ліки. Батьки прагли забезпечити якнайкраще лікування моєму братові, намагаючись водночас приховати його стан.
Зрештою мій брат переїхав з Атланти назад додому в Клівленд, Теннессі. Батьки оселили його в гарній квартирі, забезпечивши всім необхідним. Батько знайшов йому роботу, і ми сподівалися, що Едді видужає, житиме доброчесним життям і ніхто ніколи не довідається про нашу болісну сімейну таємницю. Життя тривало далі, і ми всі вдавали, що спроможні втекти від жорстокої реальности. Ми вирішили діяти так, немовби проблеми не існувало.
Невдовзі після того, як Едді повернувся додому в Клівленд, наша сім’я поїхала у відпустку до Флориди. Я виїхав до Атланти разом зі Стефані і нашими двома доньками, щоби зустрітися з батьками й братом, які були вже там. Я ніколи не забуду, як уперше побачив Едді, коли ми зайшли в квартиру. Брат завжди одягався за останнім криком моди, і цим цілковито відрізнявся від мене. Моє уявлення про сучасні тренди – це пара хакі і теніска.
Завжди готовий до різкої критики, хай там що, Едді холодно оглянув мене від голови до п’ят. Жодного привітання – лише виважена оцінка моєї зачіски, одягу, взуття і такого іншого. Роками він вітався зі мною якось отак: «Річі, ти мусиш підстригти брови». Або: «Той пояс не пасує до твоїх черевиків». Я звик до цієї критики та грайливого сарказму і був готовий до нього.
Я стояв посередині кімнати і терпляче чекав, поки Едді окине мене оком. Я зауважив, що мій брат добряче погладшав, відколи я бачив його востаннє. Врешті критичний погляд Едді зупинився на моєму волоссі, де з’явилося кілька сивих пасом. Він гримнув: «Річі, два слова: колір волосся!» Я відразу ж дав відсіч: «Едді, два слова: качати прес!» Усі вибухнули сміхом, і навіть Едді. То був початок неймовірного сімейного відпочинку, і я тішився кожною миттю. Зрештою, цей відпочинок, коли вся наша сім’я була разом, може стати останнім, і ми всі добре знали це.
Я, однак, розмірковував над рішеннями, які приймав мій брат у житті. Де саме поїзд зійшов з рейок? Я не міг навіть уявити, з якими почуттями мусив боротися Едді; я знав лише, як важко було моїм батькам і мені. Що ми маємо робити тепер, перед лицем цієї небажаної реальности? Намагаючись розібратися з питаннями, на які, мабуть, вже ніколи не знайду відповіді, я почав замислюватися, від чого саме залежить той чи інший наш вибір.