Добрі рішення приходять з досвіду, а досвід – з недобрих рішень. Невідомий автор
Один із найбільших обов’язків, який маю я тут на цій землі – служити своїй сім’ї і пильнувати її. Вірність своїй дружині і нашим двом донькам – це найбільше свідоцтво Божої любови й турботи про нас, на яке я здатен. Мені приємно думати, що я виконую цей обов’язок досить добре, але, правду кажучи, чимало разів я його занедбував.
Один із прикладів особливо яскравий. Я люблю виходити надвір і поратися на подвір’ї. Я вмикаю свій iPod і забуваю про все на світі. Існують лише трава і я. Усе решта вилітає з моєї голови. Коли того дня я повернувся додому з роботи, моя чотирирічна дочка привітала мене на порозі обіймами й усмішкою.
«Татку, ми будемо гратися?»
«Звісно, дитино, що будемо, але спершу татко мусить покосити траву».
Я перевдягнувся, вийшов надвір і запустив косарку. Як і належить, я вибрав кілька мелодій і зосередився на траві. Я хотів, щоб вона була бездоганна і щоб моєму подвір’ю заздрила вся околиця. Я рухався рівно і плавно, стинаючи зверху лише потрібну кількість трави. То був шедевр. Я захоплювався своєю роботою, гордячись своїм умінням та успіхом.
Коли я зайшов у дім, щоб напитися води, дочка запитала: «Татку, а тепер ми можемо погратися?»
Я сказав їй: «Звісно, дитино, але зачекай-но кілька хвилин. Мені треба обітнути кущі».
Щоразу, проходячи з косаркою повз велике вікно на передньому ґанку, я зазирав у нього і бачив, як моя маленька притискає ніс до скла, прикипівши очима до мене, терпляче чекаючи, коли ми пограємося. Скінчивши обтинання, я знову зайшов до хати, щоб напитися води.
«Татку, може вже час погратися?»
«Майже, дитино. Мені ще треба почистити під’їзну дорогу і ґанок».
Я знову покинув донечку і вийшов надвір завершувати свій шедевр. Поки я здував обтяту траву, почало заходити сонце. Але коли я глянув на вікно, вона досі стояла там, чекаючи.
До того часу, коли я скінчив роботу на моріжку і склав усі інструменти в гаражі, встигло стемніти. Коли я зайшов у дім, дочка вже мала лежати в ліжку, але моя дівчинка далі стояла біля вікна, чекаючи на свого татка. Вона чекала, що я дотримаю слова, сповню свою обіцянку. А я зрадив її надії.
Ви могли би сказати: «Річі, не таке вже й велике діло». О ні, для мене велике. Я все зіпсував! Можливо, то не була велика катастрофа. Звісно, ніхто не поранився, не забився, не вмер. Але я не зміг виконати своє головне батьківське завдання, а саме – належно піклуватися про свою дитину. То була моя особиста невдача, невдалий вибір. Того вечора я усвідомив, що дні, коли моя дочка хотітиме, щоб я погрався з нею чи навіть просто долучався до її життя, полічені. Я оминув чудову нагоду поспілкуватися зі своєю дитиною.
Якби ми колись спробували перелічити свої невдачі, то це, мабуть, зайняло би все життя, і нові пункти додавалися б до списку щодня. Як не дивно, Бог не дивиться на ці невдачі і далі надає нам нові можливості служити Йому. Хоча ми бачимо огидне минуле й не завжди рухаємося далі, Він бачить невдачу і бажає величі для всіх нас. Усі згрішили й позбавлені слави Божої (див. Рим. 3:23), але Бог ставиться до нас значно краще, ніж ми на це заслуговуємо, і через Ісуса Христа Він задарма приймає нас та звільняє від наших гріхів.