Ніщо з того, що вчинили ми, не остаточне – тільки вічність. Річі Г’юз
Коли 22 листопада 2002 року я врешті зайшов до лікарняної палати свого брата, то здивовано побачив, що вона набита людьми. Я пригадую, як подумав: «звідки взявся цей натовп?» І тоді я все збагнув. Лікарі покликали сім’ю, щоб вона побула поряд із Едді. Він був у дуже важкому стані. За один день могло статися те, чого я остерігався місяцями.
Без нашого відома Едді вирішив відмовитися від антиретровірусних ліків. Місяцями ми не могли зрозуміти, чому його здоров’я так сильно підупадає. Попри величезні страждання Едді твердо вирішив не ковтати «всіх тих пігулок», як він називав їх. Мій брат став відлюдником, що цілими днями сидів у своїй квартирі. Як міг цей колись життєрадісний, талановитий, гарний хлопець просто опустити руки?
Здебільшого, він коротав свої дні в улюбленому м’якому кріслі, яке пристрасно назвав «Благословенням», або в інвалідному візку, названому «Джазі». Саме таким був Едді, що завжди називав речі божевільними іменами і бавився в смішні ігри, які розумів лише він. Також він завжди тримав біля себе кілька одеколонів. Він хотів добре пахнути для людей, що приходили його відвідати.
Лікар, який лікував Едді, сказав нам, що його організм не спроможний витримати сильних медикаментів, які сповільнюють СНІД. В Едді були настільки сильні побічні реакції на ліки, що він зробив ще один доленосний вибір – взагалі припинив їх вживати. Я лише можу здогадуватися, що відбувалося в його голові. Чому він не пив ці ліки? Я подумав: «Зачекай-но, брате. Нумо, ми зможемо перемогти!» Але він уже вирішив інакше. Він був рішучий. Він обрав інший шлях.
На останніх стадіях боротьби з ВІЛ/СНІДом Едді взагалі не покидав квартири. Саме тоді я почав потроху розуміти свого брата та його вчинки. Після того як Едді опустився на саме дно, він повернувся додому до своєї родини. Він прийняв Боже прощення і попросив Бога стати Господом у його житті. Едді знав себе та свої немочі більше, ніж ми.
Одного дня до мене прийшло одкровення. Я читав свою Біблію і придивився до одного уривка: «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого». Мр. 9:43
Так чи інакше, я гадаю, що Едді робив саме це. Він не вірив, що має силу переможно здолати всі спокуси, які раніше керували його життям. Тому він не захотів опинятися в становищі, коли ворог може перемогти. Едді віддав своє серце Господеві і просто чекав того часу, коли буде разом зі своїм небесним Отцем. Він вирішив, що спокійно чекатиме, поки недуга знищить його тіло. Це сталося менше ніж за рік.
Спостерігаючи за останнім відтинком життєвої дороги свого брата, я просто не міг не згадати історію блудного сина в Євангелії від Луки 15:11-32. Протринькавши на гулянки батьківські гроші, син усвідомив, що його життя зазнає краху. Не маючи куди податися, він повернувся до батька. Він хотів стати одним зі слуг у батьківському домі, навіть не надіючись, що з ним обходитимуться, як із сином, яким він повсякчас прагнув бути. Він вважав, що втратив право на синівство через той свій жахливий вибір.
Однак ця промовиста притча розповідає нам, що батько повівся з ним, як із царем, повернувши йому все, що він занедбав. Його батько навіть зробив великий бенкет на честь повернення улюбленого сина. Мої батьки повелися так само, коли Едді прийшов додому. Вони були в захваті від того, що повернувся їхній син. Вони святкували його повернення і прийняли його з безумовною любов’ю, яка виявляла любов Христа. Минуле в минулому, а Едді удома! Ми всі досі бажаємо, щоб наші благословенні дні з Едді не завершилися так скоро.
Я проштовхнувся через натовп родичів, які похмуро зібралися в палаті. Коли я підійшов до свого брата, то був просто приголомшений, як вірус СНІДу спустошив його тіло. Він виглядав неживим, хоча і був під’єднаний до крапельниць, апарату штучного дихання і багатьох інших приладів, що пищали час від часу. Він важив менше 50 кілограмів. Відкриті рани і великі пурпурові й чорні синці вкривали його немічне тіло. Його зазвичай добре доглянуті ноги почорніли й попухли через брак притоку крові до кінцівок.
Я схилився над його ліжком і прошепотів на вухо: «Агов, брате, я тут». Почувши мій голос, Едді вразив усіх у палаті. Він підвів голову і щось пробубонів мені, а після того відразу ліг на подушку. Ці нерозбірні слова були останніми, що їх промовив мій брат. Навіть нині я часто запитую себе, що ж було для нього настільки важливим, що він зібрав останні сили і заговорив до мене, перш ніж упасти в кому.
Можливо, він сказав: «Річі, забери звідси усіх цих людей!» Або з притаманним йому сарказмом: «На що усі тут дивляться? Сталося щось?» Можливо, він намагався сказати, що любить мене. Я не дізнаюся ніколи. Мій брат більше не повертався до пам’яті. Ми з родиною спостерігали, як Едді покинув це життя та його страждання і перейшов у славне життя вічне. Коли це сталося, у палаті запала мертва тиша. Ніхто не поворухнувся. Ніхто не заговорив. Усі просто стояли, дивлячись на Едді, але його вже там не було.
Можливо, ви подумаєте, що Едді – це сумна історія, і я згоджуся, що в ній, безумовно, були свої гіркі миті. Уся моя родина страждала в ту пору нашого життя, але врешті-решт ми одержали відповідь на свої молитви. Ми роками молилися, щоби Едді відновив свої взаємини з Богом і з нами. Ми молилися: «Господи, нехай він сягне самого дна, аби це сталося». Відтоді я довідався, що треба зважати на те, про що молишся, бо просто можеш це отримати!
Бог відповів на наші молитви про повернення Едді, і подивіться на кінцевий результат. Едді вирішив прожити свій останній рік на відлюдді, щоб зберегти вічність. Упродовж свого дорослого життя він зробив не один невдалий вибір і врешті-решт поплатився величезними наслідками. Але вкінці його було відкуплено. Нині Едді ходить тими самими золотими дорогами, що й учні і великі мужі Божі, дякуючи лише одному вибору. Він відрікся доріг цього світу і тепер живе з Христом.
Едді віддав своє серце Господеві, усвідомивши, що це найважливіше рішення, яке він може зробити. Врешті я перейнявся тим, що мусив пережити мій брат, коли він вирішив обміняти своє дочасне життя на безпеку вічности. Едді міг дістатися до Голівуда, Бродвею або якоїсь іншої розважальної сцени та жити відокремлено від Бога. Але, як каже Біблія, «яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мт. 16:26). Я став дивитися на цей вірш як на заповіт брата.
Нам, як сім’ї, було вкрай важко залишитися без Едді, але надія на те, що одного дня ми врешті знову з’єднаємося з ним, дала нам силу витерпіти дуже важкі дні, місяці і роки. Мої батьки не мали змоги вибирати, чи ховати їм двох своїх дітей, але всі ми могли вирішити: зосередити всю увагу на своїх благословеннях чи поринути у відчай. Чому мій брат не пережив надприродного просвітлення, в якому вмить зникли би всі тілесні бажання, з якими він боровся? Чому Бог не дозволив йому пережити цей досвід так, щоб він присвятив себе служінню, де благословляв би інших з подібними проблемами? Чому його не зцілено? Чому це все мусило статися? Це ті запитання, на які я ніколи не матиму відповідей тут на землі, але моя родина і я будемо далі вірити й дякувати Богові за мир та втіху, які може дати лише Він.
В останні години життя Едді я занотував декілька думок. Я поділився ними на поминальному богослужінні, і хоча вони досить безладні, все ж, напевно, допоможуть вам краще зрозуміти мої стосунки з Едді. Хочу вам їх запропонувати.
«Він був радісний, талановитий і вродливий, вольовий, упертий і щирий. І як же він умів смішити нас усіх!
У дитинстві він грав у церковній виставі. Свою роль виконав досконало, і всі ми зрозуміли, що він хотів сказати нам. Його таланти розвивалися. Він міг співати. Він міг грати. Своїми чарами він скорив би ваше серце. Він виїхав до Нью-Йорка. Ми молилися: «Господи, охорони його». Але він так ніколи й не здобув тієї слави, якої прагнув. Атланта стала йому домом, і там він не надовго відвернувся від Бога. Спокусник мав хитрий замисел; тепер він запанував над розумом мого брата. Сатана міцніше стиснув лещата. Зло тріюмфувало. «Цей уже наш», – сказали вони. Ох, але ж як вони недооцінили тисячі тих, хто молився. Недобрий вплив боровся з мудрістю із Книги Приповідок 22:6[1], але ми завжди знали, що переможемо врешті-решт.
У путь – до іншого міста, цього разу на заході, але тепер уже добро оточувало його. Господь простягнув йому руку, і Едді опинився в Його обіймах. Він був такий схвильований, телефонуючи мені через усю країну. «Річі, – мовив він, – Бог такий чудовий!»
Отримавши прощення свого Учителя, відкуплений кров’ю, – назад до Клівленда, Теннессі. Він прийшов на свій завершальний акт. Спасенний кров’ю, він мав про що розповісти, і ми всі так тішилися за Едді. Пекла не буде.
І знову, сатано, ти програв свою битву. Ніколи більше ти не доторкнешся до Едді. Недуга вразила його, тіло слабне, ми сидимо й чекаємо, і яка ж огидна нам ця неміч! Він не може говорити, бачити, відповідати. Цілими днями він не їв нічого. Тільки минулого тижня старий наш Едді прокинувся. Один останній раз на мамин День народження, його остання шана цій старій землі. Лише за кілька годин двадцять вісім років скінчаться. Ми всі скажемо «прощай». Ми всі заздритимемо його миру.
Ми хвалитимемо Господа, тому що мій брат дістався до своєї домівки! Чекаючи при брамі, Кері покаже йому його винагороду. Можливо, ця нагорода не буде такою, якої він прагнув, – без кінофільмів, найкращих хітів, зірок на дорозі слави. Але ти зворушив нас усіх своїм даром. Нині ми повертаємо тебе – невимовно за тебе горді. Тому що корона твоя на небесах, яких ніколи не зобразить Голівуд. Ми пам’ятатимемо, кожен щось своє, особливе. Ми збиратимемося, співатимемо хвалу, віддаватимемо тобі шану, мій брате. Бо хоча ти перейшов до найкращого акту в сценарії, пам’ять про тебе не вмирає.
І як же ти умів смішити нас усіх!»
КІНЕЦЬ
[1] «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї». – Прим. ред.