«І Він розповідати почав людям притчу оцю. Один чоловік насадив виноградника, і віддав його винарям, та й відбув на час довший. А певного часу послав він раба до своїх винарів, щоб дали йому частку з плодів виноградника. Та побили його винарі, і відіслали ні з чим. І знову послав він до них раба іншого, а вони й того збили й зневажили, та й відіслали ні з чим. І послав він ще третього, а вони й того зранили й вигнали. Сказав тоді пан виноградника: Що маю робити? Пошлю свого сина улюбленого, може його посоромляться… Винарі ж, як його вгледіли, міркували собі та казали: Це спадкоємець; ходім, замордуймо його, щоб спадщина наша була. І вони його вивели за виноградника, та й убили… Що ж зробить їм пан виноградника? Він прийде та й вигубить цих винарів, виноградника ж іншим віддасть. Слухачі ж повіли: Нехай цього не станеться! А Він глянув на них та й сказав: Що ж оце, що написане: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем! Кожен, хто впаде на цей камінь розіб’ється, а на кого він сам упаде, то розчавить його. А книжники й первосвященики руки на Нього хотіли накласти тієї години, але побоялись народу. Бо вони розуміли, що про них Він цю притчу сказав.»
Одна з найдраматичніших сцен, що колись мали місце в британській нижній палаті парламенту – палаті громад, розігралася в 1642 році. Король Карл I особисто пішов у палату, щоб спробувати заарештувати п’ятеро членів парламенту, які протистояли йому. Сам спікер палати перегородив йому шлях і попередив короля, щоб він ніколи більше не намагався увійти до палати громад у момент її засідання. Полотно, що зображує цей інцидент, до цього дня висить у приймальному залі Вестмінстерського палацу. Це було чимось на кшталт поворотного пункту: ще одним кроком у напрямку до громадянської війни і до остаточного усунення короля.
Жоден монарх першого століття Р.Х., що шанував себе, не дозволив би собі опинитися в подібному становищі; і жоден власник не потерпів би того поводження із собою, що описане в цій притчі. Але є вражаючі паралелі між цією історією і притчею, розказаною Ісусом як пояснення подій, що йдуть за Його в’їздом до Єрусалиму. Хазяїн винограднику послав раба до своїх працівників, але марно. (Будь-якому юдею першого століття було ясно, що хазяїн символізує Бога, працівники – Ізраїль, а посланці – пророків.) Врешті-решт, коли вже нікого було послати, він посилає свого улюбленого сина. Так розумів це Ісус: Він прийшов як законний Цар до виноградарів, яким Його Отець довірив на якийсь час сад; а вони перешкодили Його приходу, вирішивши прибрати виноградник до своїх рук. У результаті вони вигнали його і убили.
Поки сенс цієї притчі ясний і цілком узгоджується з Євангелієм Луки в цілому. Ісус – законний наступник древніх пророків і прийшов завершити їх справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати Богові заповіту честь, яка йому належить. Ізраїлю було поставлене завдання – принести плід праведності у своєму житті і явити Божу благодать всьому світу. Але Ізраїль наполіг на тому, щоб приберегти благодать для себе, ведучи при цьому неправедне життя і чинячи опір навколишньому світу, аж до насильства. Ізраїль відкинув шлях примирення, а тепер відкидає і останнього вісника цього шляху (19:41-44).
Але історія на цьому не обривається. Врешті-решт, хазяїн винограднику повернеться (і Лука довго готував нас до цього), і тоді суд, який Ізраїль закликав на язичників, відбудеться над самим Ізраїлем. Хазяїн знищить виноградарів і віддасть виноградник іншим. Режим, що встановився в Єрусалимі, і самозвані хранителі Закону і спадщини Ізраїлю самі накликають на себе загибель. Відкидання ними Ісуса позначиться на ділі відновлення Богом Свого народу: «Камінь, що його будівничі відкинули» (тобто Месія, посланий Ізраїлю, але ним знехтуваний) «той наріжним став каменем».
У цій цитаті з Пс. 118:22 (той же псалом звучить з вуст народу в Лк. 19:38; адже це був гімн сходження, або паломницький псалом) міститься інший образ, ніж образ винограднику. Уявіть собі будівельний майданчик, повний каміння і готовий для якогось важливого будівництва. Робітники сортують брили мармуру і граніту за формою і розмірами, щоб потім підняти їх на стіну, що зводиться ними. І от виявляється, що один з каменів не підходить для жодної з груп; будівельники відсовують його убік, щоб викинути, коли робота завершиться. Але наприкінці вони виявляють, що для того, щоб закласти кут, їм бракує лише одного каменю. І от на очі потрапляє той самий камінь, який вони раніше відклали. В інших місцях він би не підійшов, але тут він цілком підходить.
Ісус у цьому місці цитує псалом з метою втлумачити слухачам Свою звістку. Будівельники можуть зараз відкинути Його, але його виправдання не за горами. Люди визнають у Ньому істинного Месію. Він побудує істинний Храм, запанує в ньому і стане тим мірилом, за яким судитимуть усе і всіх (ймовірно, так слід розуміти вірш 18, що інакше збиває з пантелику).
Якщо таке сталося, коли Ісус прийшов в Єрусалим, то чого ж нам чекати, коли Його сьогоднішні послідовники йдуть туди, де володарює несправедливість? Яку реакцію викличе Євангеліє, якщо воно буде сповіщене там, де люди використовують релігію (християнську зокрема!) як засіб зміцнити свої власні позиції, замість того щоб виявляти у світі мир Божий? Воно, мабуть, викличе відторгнення і навіть насильство; історія християнських мучеників – зокрема і в останнє століття – яскраво про це свідчить.
Але останнє слово – за хазяїном винограднику. Не одна лише кров мучеників буває сім’ям церкви. Те, що сталося з Ісусом, – не просто приклад того, що завжди трапляється в подібних обставинах. То була рішуча перемога. Відтоді Його послідовники виконують свою місію не для того, щоб ще раз переконати багатих, наділених владою і навіть релігійних людей прийняти Божий шлях примирення і любові. Їх мета – показати своїм життям і своїми розмовами, що перемога на цьому шляху вже отримана Христом, що оновлений виноградник приносить плоди, що зводиться новий Храм, і його наріжний камінь вже зайняв своє місце.