Навіщо про милосердя говорити в притчах, а не скористатися іншими засобами комунікації? І чому існує стільки притч про милосердя? Хіба не достатньо притчі про блудного сина, чи про «милосердного батька», як воліють її називати сьогодні? Похвалу любові й мудрості можна було би доповнити похвалою милосердю. Якщо добре подумати, то за потреби бути милосердними, як (і тому що таким є) Отець, неможливо говорити про милосердя, відокремлюючи його від людей, які ним живуть чи нехтують. Якщо Ісус воліє радше розповідати про милосердя, аніж пояснювати його значення, Він має на те причини. Їх ми й спробуємо з’ясувати.
Дзеркало життя
Ісусові притчі, включно з притчами про милосердя, мають зв’язок із життям і пояснюють його. Було би помилково думати, що після прочитання якоїсь з Його притч необхідно її пояснити. Потрібно якраз протилежне: саме притчі пояснюють життя кожної людини і його перевіряють!
Притча про двох боржників і позикодавця (Лк. 7:41-43) виникає під впливом незручної ситуації в домі Симона-фарисея: Ісус дозволяє грішниці обмивати і цілувати Йому ноги. Притча показує, що боржник, якому було подаровано більшу суму грошей, буде більше вдячний позикодавцеві, ніж той, який має погасити менший борг. Якщо грішниця обмиває Ісусові ноги, то це відбувається тому, що Він їй простив гріх, а не навпаки: Він не простив їй гріх, бо вона Йому обмила ноги.
Три притчі про милосердя за контекстом (Лк. 15:1-32) виходять з того, що Ісус їсть із грішниками. Вони дають такій поведінці пояснення і спонукають тих, які Його критикують, змінити свої судження. Зарозумілість тих, що вважають себе вищими перед Богом, бо є такими у світі (Лк. 16:15), дає початок притчі про багача і вбогого Лазаря. Притча про суддю і «надокучливу» вдовицю (Лк. 18:2-8) пояснює важливість молитви: якщо наполегливо молитися, то можна навіть змінити серце Бога. Притча про фарисея і митника в Храмі (Лк. 18:10-14) народжується із зарозумілості деяких людей, які зневажають інших, щоби піднести себе.
В Ісусових притчах відображається реальне життя: у його стосунках із Богом та грішниками. Саме тому дійові особи цих притч анонімні, а місця, де розгортаються події, точно не вказано. Будь-який слухач стає учасником Ісусових притч і розкриває в них свою роль у правді, яка обеззброює та змушує переосмислити свою поставу в щоденних стосунках.
Він, я та інший
Якщо в Ісусових притчах показане реальне життя, то всі притчі про милосердя побудовані на трикутнику стосунків. Умовно можна говорити про те, що в кожній із них присутні «він, я та інший». На сцені виступають два боржники і позикодавець; священик, левит і самарянин; пастир з сотнею овець, з яких одна загубилася і знайшлася; господиня з десятьма драхмами, з яких одна загубилася й віднайшлася; батько та двоє синів, з яких один помер і повернувся до життя; анонімний багач, Лазар і Авраам; несправедливий суддя, Бог і вдова; фарисей, митник і Бог у Храмі.
Оскільки в Євангеліях є ще й притчі, які складаються лише з одного елемента, як-от притча про гірчичне зерно, яке виростає саме (Лк. 13:18-19), чи з двох, як притча про господиню і закваску для борошна (Лк. 13:20-21), то, отже, трикутник стосунків у притчах про милосердя вибудовується свідомо. Така схема передає зміст, без якого ніяк не можна обійтися: милосердя Боже завжди співвідноситься з милосердям між людськими особами і ніколи не приймає рішення, не діє само від себе чи лише для стосунків між мною і Богом. Фраза «Будьте ж милосердні, як і (тому що) Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36) є наріжним каменем милосердя в притчах.
Переворот
Притчі про милосердя нічого не залишають незмінним, усі вони перевертають ситуацію «з ніг на голову». Вони ставлять слухачам шах і мат, бо завжди закінчуються несподівано, протилежним до того, чого можна було чекати.
На запитання Ісуса, котрий із двох боржників більше любитиме позикодавця, Симон відповідає: «Думаю, той, кому більше простив» (Лк. 7:43). Таким чином він мимохіть виправдовує грішницю, яка обмиває ноги Ісусові. Якщо початком притчі про милосердного самарянина (Лк. 10:29) стає запитання про ближнього, котрого слід любити, то її розв’язка спонукає законовчителя стати ближнім будь-якій людині (10:36), наслідуючи того, хто вчинив милосердя над умираючим. Покинути в пустелі дев’яносто дев’ять овець і піти на пошуки однієї загубленої, ризикуючи залишитись пастирем без стада (Лк. 15:4-7) – це суперечить найочевиднішій логіці. Притча про милосердного батька приголомшує, оскільки він перевертає становище своїх синів. Молодшому, який просить прийняти його як одного зі своїх наймитів, батько повертає гідність сина. У відповідь же старшому, який виказує до молодшого брата зневагу і відчуження словами «цей син твій» (15:30), він каже, перевертаючи стосунки: «Бо цей брат твій…» (Лк. 15:32). Тривожні почуття викликає переворот у становищі багача й Лазаря: перший одержав свої блага за життя, а другий втішається у вічності (Лк. 16:25). Якщо несправедливий суддя врешті вислуховує прохання вдовиці, то Бог вислуховує благання своїх вибраних негайно (Лк. 18:7). Переворот, який відбувається в становищі фарисея і митника в Храмі, є просто немислимим: перший довго молиться, згадує всі свої добрі вчинки, але не є виправданим; другий визнає себе грішником, а повертається додому виправданий, хоч і не приніс жодної покутної жертви (Лк. 18:14).
Усе перекидається догори дном, немов обернена піраміда! Притчі про милосердя спантеличують слухачів, бо дія Бога, яка в них проглядається, перевертає всяку усталену певність і змушує переглянути власний спосіб розуміння Бога і сприйняття Ісуса.
Погляд з нутра милосердя
Питання милосердя – це питання серця, яке, однак, не слід плутати зі сентиментальністю. Серцем у Біблії думають і приймають найбільш інтимні рішення. Саме тому «мати співчуття» чи милосердя означає той порив, який виходить зі самого нутра і завдяки якому ми своїм нутром сприймаємо іншого. Якщо не брати до уваги коротші притчі, такі, як про двох боржників, віднайдену вівцю і віднайдену драхму, то в більших переломний момент завжди відбувається в людському серці.
Співчуття до вмираючого чоловіка, якого не мають священик і левит, виказує самарянин: «…та й натрапив на нього, і, побачивши, змилосердився» (Лк. 10:33). Співчуття окрилює милосердного батька: «А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг…» (Лк. 15:20). Якби молодший син, хоч би й від голоду, не опам’ятався, то й не повернувся б додому. Лише коли несправедливий суддя мовить сам до себе, він вирішує вчинити справедливість вдові (Лк. 18:4). Самовпевнена молитва фарисея контрастує з молитвою митника, що йде з глибини серця: «Боже, будь милостивий до мене грішного!…» (Лк. 18:13).
Краса притч про милосердя полягає в розкритому людському серці: воно відкривається настільки, наскільки виявляє милосердя до ближнього. І це не має нічого спільного з дешевою милостинею, а є виявом такого милосердя, яке є мірилом співчуття між людськими істотами, зароджене із Божого співчуття. Там, де немає готовності заглянути собі в душу, немає милосердя; залишається лише розкіш багатого чоловіка, що одягався в надзвичайно коштовні порфіру і віссон, але був нездатний побачити вбогого Лазаря, полишеного перед воротами його дому (Лк. 16:19)!