Апостол Павло в Посланні до римлян каже: «…через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть» (Рим. 5:12). Смерть людей, звичайно; бо смерть тварин має зовсім інший статус, тому що вона не ранить безсмертну душу. Вона є частиною космічного порядку тілесних істот з суто чуттєвим, або тваринним, життєвим началом, які, отже, є смертними. А смерть людських істот ранить осіб, життєвим началом яких є безсмертна душа. Ось чому померти є таким великим стражданням. Ось чому Бог хотів захистити людину в раю від смерти. Рай ще не був небом, однак це була дорога до неба упродовж часу, який не мав проходити через розкладання смерти, – щось на взірець екстазу історії до вічности.
У глибині ми всі прагнемо цього. В одному зі своїх послань апостол Павло вживає вираз: «Бо ми, знаходячися в цьому наметі, зідхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям» (2Кор. 5:4). Так було б у раю. Ми б одягнули безсмертя на наш тілесний одяг. А тепер, на жаль, нам треба спочатку пройти через тління. Наше тіло, таке, яке ми тепер маємо, перетвориться на прах. У цьому сенс однієї фрази з Писання, яку казали колись і яку можна повторити: «Бо ти порох, і до пороху вернешся» (Бут. 3:19; Екл. 3:20, 12:7).
Так, тілом ми з пороху, з космічної матерії, і наше тіло повернеться в космос, розчиниться в ньому. Як би ми не почитали реліквії святих, як би щиро не молилися на могилах померлих, живописні зображення воскресення мертвих не повинні нас збити з пантелику. Через тисячі років з більшости тіл не залишається зовсім нічого. Усе перетворюється в прах. Воскресення мертвих – це не вихід з могил кістяків, що повертаються до життя. Реліквії є залишками того, що колись було тілом святого в його історичній реальності та знаками, що нагадують про зв’язок, який зберігає душа, розлучена зі своїм особистим тілом.