Ось мета, ось що треба показувати хворим й згадувати собі, коли вступаємо в ці великі випробування. Та тільки Бог може дати благодать це відчути. Коли я був духівником у протираковому центрі, про що я вже казав, більшість із тих, кого я відвідував, не були практикуючими християнами, а дехто навіть не був віруючий. Проте вони були раді, коли я приходив, бо це їм давало змогу порозмовляти з кимось ще, крім родичів і персоналу лікарні. Священик був для них тим, кому вони могли говорити правду. Не будучи лікарем, священик не знав подробиць про їхній клінічний стан. Та він не був і членом сім’ї, який говорить неправду, якому часто сам говориш неправду і якому не завжди кажуть правду лікарі. Є ситуації, коли мусиш брехати. Як ото мені розповідав один хворий: «Моя сім’я мені бреше, щоб я не страждав, а я їм брешу, щоб не страждали вони». З духівником вони могли розмовляти вільно, незалежно від того, чи були віруючими, чи ні.
Що мене дуже вразило в цих хворих, – це дія благодати в них, навіть у невіруючих. Звичайно останні не могли ідентифікувати благодать, а проте я бачив, як вони мінялися впродовж тижнів і місяців і готувалися, самі того не відаючи, до Царства Любови. Вступаючи, зокрема, саме в таїну прощення. Вони приходили збунтовані проти своєї долі, проти Бога, з поламаними життєвими планами, хто дуже молодий, хто в розквіті літ, хто в літах, однак ніхто не готовий змиритися з близькою смертю. Вони були надзвичайно агресивні, інколи навіть люті, ображали медсестер, вважаючи, що догляд поганий, що уколи роблять надто боляче. Згодом, через тижні або місяці – до речі, з переривами, бо то була переважно хіміотерапія, – ставало помітно, як у них визрівало прощення. У самотині лікарняних палат вони прокручували в пам’яті усе своє життя (то були індивідуальні палати, що зазвичай у лікарні вважається дуже комфортним, проте там людина страшенно самотня). Усі, як віруючі, так і невіруючі, перебували там, як на відлюдді.
Вони опинялися наодинці зі своїм минулим, своїми образами й розчаруваннями. Було таке враження, що вони очищалися через таїну страждання. Усе погане, що було в них, обурення, амбіції, розчарування, озлоблення, відлущувалося від них. У тих, хто спочатку ображав медсестер за начебто болючі уколи, врешті вени були такі сколоті, що важко було поставити крапельницю, бо якщо було не дуже боляче, то принаймні дуже складно. Тепер ті самі люди, посміхаючись, казали мені про медсестер: «Гляньте, які вони милі. Стараються робити для нас усе, що можуть». Вони стали по-іншому дивитися на світ. Я змушений був відзначити, що страждання, хоч саме собою і не відкупительне, проте відкриває двері для відкупительної благодати і якось пом’якшує твердість нашого серця так, що ми стаємо ніби налиті благодаттю.
Саме до цього й треба підводити важко хворого. Йому не слід відкривати зразу все, хіба що у виняткових випадках особливої благодати. Треба бути з ним, допомагати поступово збагнути таїну відкуплення, в яку він входить, провадити його так, щоб він зрозумів, що усе це дає йому нагоду офірувати своє життя, що, зрештою, напевно є глибинним бажанням будь-якої людини, бажанням, яке так важко вдається здійснити. Якщо людина часто має відчуття невдачі в своєму житті, то причина в тому, що вона не змогла себе по-справжньому віддати. І дуже часто саме на цьому останньому етапі життя, в останній хворобі, в агонії і смерті, ми можемо себе по-справжньому віддати.
Ми не маємо позбавляти хворого цього знання і цього досвіду, грубо обманюючи його. Скільки разів я бачив, як біля узголів’я вмирущого члени його сім’ї казали фальшиво безтурботним голосом: «Побачиш, за два тижні будеш стрибати й підеш у похід у гори», а проте вони чудово знали, що він перебував на останній стадії хвороби. І хворий те знав, та мусив грати в цю гру, щоб не завдавати болю. Та щойно відвідувачі виходили, він казав мені: «То жахливо – грати цю комедію!» Він відчував, як люди навколо нього боялися смерти. Звичайно, й мови не може бути, щоб грубо комусь казати: «Ти помираєш»; однак не треба говорити й таку очевидну неправду. Це незносно, бо хворий на тому чи тому рівні чудово відчуває брехню.
Треба, навпаки, допомогти хворому зрозуміти, що кінець життя є тим останнім словом, що надасть сенсу всьому решта; з нього він зможе зробити ніби заключний букет. Букетом у феєрверку називають останній вибух, найкращий, прибережений наостанок. Кінець нашого життя має бути таким букетом, свобідним актом, в якому ми віддаємо себе по-справжньому. Не можна в нас цього забирати, бо то означало б позбавляти нас чогось дуже важливого. Очевидно, що нам треба полегшувати біль, аби ми від нього не божеволіли. Та дар життя, офіра цього метафізичного страждання, яким є втрата свого тіла, входження у велику оголеність смерти, покидання цього чуттєвого світу, щоб піти до Бога, – цього ніхто не повинен нас позбавляти. Це наша остання гідність як людської особи в цьому світі.