Немає сумніву, що на завершальному етапі життя, який передує клінічній смерті, триває боротьба, яка може продовжуватися також на етапі між клінічною смертю і смертю метафізичною, тобто остаточним відокремленням душі від тіла. Ми маємо свідчення про це тих небагатьох людей, які, зазнавши клінічної смерти, повернулися до життя. Зазвичай, вони поверталися інакшими. Пригадую свідчення одного євангелистського пастора. Внаслідок автомобільної аварії він зазнав клінічної смерти. Тоді він зовсім не був віруючим, та цей містичний досвід змусив його увірувати. Отямившись, він не лише здобув віру, а й присвятив своє життя служінню Богові.
Здалека смерть здається туманним порогом, бо її двері вузькі. Ісус каже про «вузькі двері». А Йов каже: «Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди» (Йов 1:21). Ми виходимо ще більш оголеними, ніж коли заходили, бо як виходитимемо, то не матимемо навіть тіла. Ці вузькі двері – туманний поріг, проте в міру того як наближаємося до них, самі чи супроводжуючи вмирущих, зауважуємо, що двері прочинені й у шпарину просочується світло. Ті, хто був біля вмирущих, бачили, якщо мали уважне серце, як так чи інакше крізь двері прозирається промінь вічного світла.
Андре Фроссар у своїй книзі Бог існує, я Його бачив розказує, як одного разу він, зовсім невіруючий, зайшов у каплицю Спасительної Адорації на вулиці Ульм у Парижі. Він каже: «Раптом я побачив небесне світло», і навіть уточнює: «Воно було голубуватим». І ще: «Я на кілька митей побачив небо і вийшов звідти віруючим». Я знаю, що щось подібне трапляється із вмирущими. Це показує нам, що Господь містичною благодаттю може компенсувати каліцтво людської душі у сфері віри. Так Він чинить для декого перед смертю, але не для всіх. Чи Він це робить у проміжку між клінічною смертю і смертю метафізичною? Не всі виходять із коми, щоб нам про це розповісти. Хай там як, а суджено нас буде згідно з нашою любов’ю.
Однак я гадаю, що Бог дозволяє нам довідатись про ці виняткові випадки, щоб ми повірили словам апостола Івана, коли він каже в момент входження Ісуса у Свою Пасху на Таємній Вечері: «Ісус… полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх» (Ів. 13:1). «До кінця» означає, що Він любить нас до Своєї смерти і до нашої. З усіма скарбами Своєї відкупительної благодати Він особисто приходить до нас у смерті, Він приходить до нас, тільки-но смерть ясно вимальовується на обрії. Деякі люди, що були на межі життя і смерти залишаються переміненими. Вони не завжди знаходять слова, щоб це висловити, та є в них якась особлива м’якість і терпіння; відчувається, що вони трохи не від світу цього. Вони з Божого Царства. Це стосується усіх нас, бо «Боже Царство є в кожному з нас», проте більшість часу ми так притлумлюємо його в собі, що врешті забуваємо про нього.
Найбільше ми боїмося надприродного життя. Страх смерти зумовлений не лише виправданою тугою перед метафізичною оголеністю, пов’язаною з утратою тіла. Найбільше присутній страх Царства. Благодать, яку вділяють вмираючому в останні хвилі його життя, є ніби містичним передсмаком Небесного Царства ще тут на землі, щоб людина не тільки не боялася Царства, але навіть його бажала. Усі люди, яких опитував доктор Мовді, одностайно відповідали, що вони з великим жалем поверталися в цей світ.
Їх приваблював безмежний простір любови, світла і миру. Хоча для них реальність цього простору була ніби запнута пеленою, бо вони ще не були мертвими, інакше побачили б Бога лице в лице. Ця благодать – зі сфери віри, а не видінь, проте вона необхідна, щоб душа мала передчуття вічного життя, тим паче, якщо в неї не було досить вираженого надприродного життя. У віруючого, який вже має певний досвід містичного життя, просте, не обов’язково надзвичайне, щире спілкування з Богом може бути набагато спокійнішим. Мала Тереза померла в дуже великій темряві віри, та зате в якій любові! Кажучи: «Мій Боже, люблю Тебе!»