Неможливо, щоб ми накликали на себе прокляття, назавжди втративши Божу любов, лише через якусь кількість часткових відмов виконувати Божу волю щодо нас. Щоправда, від деяких життів мурашки бігають по тілу – смерть Гітлера, а мабуть ще більше Ейхмана, який винен у винищенні євреїв, а на судовому процесі заявив, що підстрибуватиме з радості в могилі, думаючи, що звів зі світу шість мільйонів євреїв. Виникає враження, що такі особи стоять біля самих дверей прокляття. Можливість прокляття цілком реальна. Однак реальність прокляття – щось таке страшне, страшніше від усіх жахів цього світу, що Церква не дозволяє собі висловлювань про справжнє прокляття жодної людини, навіть Юди.
Сам чин прокляття – це «ні» Божій любові як такій, любові в її джерелі, а не через заповіді. Прокляття близьке до гріха Сатани, це – чин крайньої гордині. Це – «гріх супроти Духа». Йдеться не про провину через слабкість, а про гріх гордині, бо лише гординя, яка є коренем усякого гріха в гріхові первородному, може привести нас до прокляття.
Таке рішення передбачає, що людина в мить агонії, що є лише підготуванням до смерти, буде піднесена до найвищого стану сприймання таїни Божої любови до неї і до всіх людей. Проте це не означає, що ми можемо чинити все без розбору, сподіваючись, що Господь виправить нас в останню хвилину. Що більше людина керується логікою гріха, то глибше вона провалюється у відчай через гординю, певніше ступає дорогою прокляття.
Та не був би Бог Богом, Отцем знедолених, Який так «полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого», якщо б саме в цю мить сила благодати, відкупительної крови Ісуса, не тиснула всією вагою любови на свободу того, хто зачерствів, хто себе занапащає. Хіба ж не явиться вона йому на лиці Христа, Який вмирає за нас на хресті, щоб серце його навернулося і він спасся? Ось, може, остання євангелізація мертвих, останнє звіщення їм про спасення, про яке казав апостол Петро. Воно полягає в крайньому містичному сприйнятті, яке, однак, ще не є спогляданням Бога у вічності.
У тому разі, якщо людина вже перебуває в логіці любови, цей досвід заставляє її, як стиглий плід, перейти в остаточне спасення. У разі ж, якщо людина через свої різні смертні гріхи перебуває в логіці прокляття, це сприйняття викликає дуже жахливу внутрішню духовну боротьбу. Це починає відчуватися в агонії деяких людей й продовжується, мабуть, після клінічної смерти. Ці люди борсаються, бо не хочуть помирати. Вони поклали усі свої сподівання лише на цей світ і його цінності й з усіх сил відмовляються помирати. Часто навіть після клінічної смерти в них обличчя ще досить довго напружене й судомне, бо їхня душа ще бореться.
Остаточне «так» може бути дане перед смертю, яку вже можна констатувати. Інколи це стається після клінічної смерти, коли душа, звільнена комою від усіх відчуттів, однак метафізично не відокремлена від тіла, бачить усе своє життя в Божому світлі. А за свідченнями тих, хто перебував у такому стані, вона бачить своє тіло ніби ззовні. Власне кажучи, вона ще не відокремлена від тіла, однак перебуває у винятковому відношенні до нього, й у винятковому відношенні до часу, подібно до того, що описують люди, які зазнали аварії; вони розповідають, що за кілька секунд аварії побачили усе своє життя.