Дружба зі святими, що в небі, з покійниками, які, на нашу думку, в небі, – невід’ємна частина нашої віри. Що більше нам років, то більше дорогих нам людей вже відійшли у вічність. Дуже важливо відводити на них якийсь час. Час, що ми присвячуємо Богові, має бути водночас і часом, коли ми знаходимо їх у Бозі. Ніщо так не ранить нам серце, як зникнення улюбленої істоти в круговерті повсякдення. Це так, ніби раптом її поглинула пастка, вирвала з наших повсякденних занять і турбот. Ми найбільше усвідомлюємо, що втратили друга, коли мусимо викреслити його номер телефону й адресу із записника. Це може здатися смішним, та коли ми втрачаємо когось, кого любимо, то найважче вчинити оті останні дії, які викреслюють його з нашого життя: поскладати його речі, зачинити квартиру… Як у цю хвилину не шукати його поруч з Богом? Тут зовсім не йдеться про викликання мертвих засобами магії, йдеться про звертання до усопших, – про заклик до сопричастя, яке дає нам змогу разом із ними поклонятися триєдиному Богові. Йдеться про те, щоб звернутися за їхньою поміччю й присутністю, аби нам прямувати до Бога.
Я гадаю, що Бог інколи дозволяє покійникам трішки підморгнути нам, подати якісь знаки їхньої присутности. Тут кожен має свої таємниці, та вони дуже делікатно, дуже тонко дають нам знати, що поруч із Богом вони живі, що близькі до нас і цікавляться нашим життям. Якщо Бог, наш Отець, є любов і якщо у Своєму Сині і Своєму Духові Він взявся за справу викуплення нас, то про що інше можуть думати в небі, як не про наше спасення? Про що ж іще говорять у небі, як не про наше спасення і нашу людську пригоду? Уся наша історія розгортається в серці Бога, в серці Тройці. Наша історія – це наша любов, наші відмови від любови, розкриття чи закриття нашого серця, а небо є тим місцем, звідки до нас приходять безліч ініціятив щодо любови. Мала Тереза сказала перед смертю: «Я хочу через своє небо робити добро на землі». Вже за ці слова вона заслужила звання Учителя Церкви, бо такого ніхто ніколи не казав, а це ж фундаментальна істина.