У будь-якому випадку потрібно відповісти на запитання, яке, зазвичай, зі зміїним виразом обличчя восьмирічна дівчинка ставить своїй мамі: «Якщо я завдаю тобі стільки клопотів, то для чого ти мене народила?». Ми не просили, щоб нас народили: нас покликали. Чому це саме так? Який у цьому сенс? Якою є мета того, що ми називаємо життям?
Перед обличчям цього таїнства людина обрала дві фальшивих коротких стежинки, першою з яких є життя, позбавлене відчуття того, що ти живеш. Справжньою трагедією нашого часу є надмірна швидкість життя. Так ми виявляємося розіп’ятими, як Христос, між двома розбійниками: з одного боку – минуле, з другого – майбутнє. А теперішнє поглинуте пустотою.
*
Один бізнесмен, в якого завжди було безліч справ, викликав таксі. Сівши в нього, він шалено викрикнув: «Хутчіше! Я дуже поспішаю!». Таксі рушило, скрипнувши гумою коліс, і відразу ж набрало максимальну швидкість.
За кілька хвилин пасажир почав сумніватися. Він запитав у таксиста: «А я сказав, куди треба їхати?».
Водій спокійно відповів: «Ні, але я їду так швидко, як можу!».
Час – це ресурс, який неможливо відновити. Один розумник підсумував цю проблему простими словами: «Ми живемо, вбиваючи час, чекаючи, що час уб’є нас».
*
Якось диявол постановив збільшити ефект своїх злих діянь. Він зібрав начальників департаменту і головний штаб дивізії пекельної пропаганди і реклами, аби придумати нові кампанії спокус і пасток для людей, а також нові способи знищення сенсу їхнього життя.
«Скажи їм, що Бога немає», – запропонував один чорт.
Диявол буркнув: «Я волів би щось не настільки очевидне!»
«Скажи їм, що жодна з їхніх дій не є результативною», – сказав інший.
Диявол похитав головою і відповів: «Вони вже й самі так думають».
Третій запропонував: «Скажи їм, що вони настільки віддалилися від шляху закону, що їм більше ніколи не вдасться на нього повернутися, бо люди не можуть змінитися».
Диявол відповів: «Я вже це пробував…».
Слово попросив найстарший і найхитріший з усіх чортів: «Нехай просто вірять, що мають іще багато-багато часу…».
Диявол задоволено усміхнувся: «Це – справді чудова ідея!».
*
Цей час, який ми отримали, є нашою єдиною можливістю тут, на землі. Іншої не буде. А ми дозволяємо подіям протікати на фоні нетерпіння і неймовірної нудьги.
Що ж зумовлює те, що ми такі нечутливі?
Звички, прив’язаності та сірість одноманітности. Ми запізно усвідомлюємо, що життя промайнуло, а ми так і не встигли пожити.
Великі справи в’януть, протікаючи через душу, як вода по камінню. Дуже часто нас можна порівняти з тими молодими особами, які вирушають у подорож на автобусі, який проїжджає через надзвичайно гарні місця, і при цьому закривають шторки вікон, щоб ніщо не заважало їм слухати iPod або розв’язувати судоку.
У романі «Елегантність їжачка» Мюріель Барбері вкладає в уста одного з персонажів такі слова: «Тож як минає життя? День за днем ми рішуче постановляємо зіграти нашу роль у цій примарній комедії. Ми – ссавці, діяльність яких спрямована на підтримку і турботу про свою територію, яка має нас захищати і задовольняти, для того, щоб ми залізли (або принаймні не впали) на єрархічну драбину племені, і блудили – навіть просто подумки – задля простого задоволення або ж через обіцяне потомство. Так само ми використовуємо значну частину наших сил для того, щоб засоромити або спокусити інших, адже ці дві стратегії забезпечують територіяльну, єрархічну та статеву пожадливість, які керують нашими імпульсами. Та ніщо з цього не стосується нашої свідомости. Ми говоримо про любов, добро і зло, філософію і цивілізацію, прив’язуючись до цих поважних ікон, як спрагла блощиця до свого теплого пса. І все ж деколи життя нам здається примарною комедією».
Іншою фальшивою короткою стежинкою є жахливе «робити вигляд».
*
Якось в одну парохію прийшло повідомлення з Раю: «Сьогодні ввечері прийду вас відвідати. Ісус». Парох поквапився розповісти про це всім парафіянам, отож увечері натовп людей заполонив цілу церкву, щоб побачити Господа. Усі очікували прекрасної проповіді, але Ісус обмежився посмішкою в момент принесення дарів і словами: «Доброго вечора». Усі хотіли прийняти Його до себе на ніч, але Він ввічливо відмовився, пояснивши це тим, що хоче переночувати в церкві, з чим усі погодилися.
Наступного ранку Він покинув парохію тихо, без жодного галасу, ще до того, як відчинили двері церкви, після чого парох та інші люди остовпіли. Цілий храм був розписаний: двері, колони, вікна, амвон, вівтар, навіть Святе Письмо. За допомогою різнокольорових ручок, олівців та фломастерів, великими та малими літерами скрізь було написано «Увага, увага, увага…».
*
Коли Христос проходив через місто, то почав плакати зі словами: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це» (Лк. 19:42).
Так само і сьогодні Христос оплакує цей світ. Він оплакує Палестину, Індонезію, Ірак, Італію… Він оплакує наші країни, в яких панують байдужість, несправедливість і жорстокість. Він оплакує всіх тих, хто йде до церкви, думаючи про щось своє. І повторює: «Якби ж ти знав…».