Проте Ісус не втомлюється випрошувати дружбу. Він задає емоційні запитання: «Ким ви Мене вважаєте? Невже й ви бажаєте відступити? Чого боїтеся?». Він страждає через самотність: «Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?» (Мт. 26:40).
Генріх Белль полемічно наголошує: «Я б сказав, що в Новому Заповіті наявне богослов’я лагідности, яке завжди діє, як цілющий бальзам: він виявляється в словах, протягнутій руці, тобто в пестливих жестах, поцілунку, перебуванні разом навколо одного столу: на мою думку, все це було знищене бажанням звести все до норм поведінки. Можна сказати, що все це було знищено римським катехизмом, який узяв з Нового Заповіту лише догми та засади, а цей елемент Нового Заповіту – лагідність – дотепер прихований від нас».
«Слід визнати, що дослідження Євангелія засвідчують саме цей емоційний запал Христа стосовно людських створінь. Тепер зрозуміло, чому в Старому Заповіті сказано, що “Його (Божа) втіха полягає в перебуванні з людськими синами”. У розповіді про помноження хлібів події розвиваються так: Христос навчав народ до пізнього вечора, але люди не розходилися, хоча вже сутеніло. Апостоли йдуть до Христа і просять, щоб Він відпустив людей, щоб вони пішли в ближні села і подбали про їжу, але Ісус хоче, щоб усі залишилися з Ним. Ми вбачаємо, що в Нього є ностальгійне прагнення захистити людей і подбати про них. Він неначе не хоче розлучатися з ними, а й надалі залишатися серед них. І саме в цей момент Він каже учням: “Дайте ви їм їсти!”, а побачивши їх подив, учинив чудесне помноження хлібів. І цілком імовірно, що саме в цю мить у Нього з’явився блискучий здогад: залишитися з людьми назавжди під виглядом хліба й вина» (Антоніо Соччі, Дослідження про Ісуса, 88-89).
Ісус дивиться на кожного, всіх розуміє і серйозно сприймає кожну людину. Він буквально стає поживою для всіх людей. І Він ніколи не поступається обставинам, настрою, небезпеці, труднощам чи знервованості. Хоча дуже часто Він зворушується. Його жести і Його слова особливі, інакші, надзвичайні. Він – унікальний.
«Єдиний», а не «Один з»
У двох притчах Ісус говорить про хитрих і розумних людей, які думають про свою вигоду: «Царство Небесне подібне ще до захованого в полі скарбу, що людина, знайшовши, ховає його, і з радости з того йде, та й усе, що має, продає та купує те поле. Подібне ще Царство Небесне до того купця, що пошукує перел добрих, а як знайде одну дорогоцінну перлину, то йде, і все продає, що має, і купує її» (Мт. 13:44-46).
Це люди, які ризикують тим, що мають, і ставлять усе на одну карту.
Христос доходить до парадоксальности: Він вихваляє несправедливого управителя, який марнує статки свого пана, обманює, незаконно привласнює. Типовий корупціонер. Проте Ісус наголошує на тому, що той докладає всі зусилля для того, щоб подбати про своє майбутнє: він завбачливий (дав. Лк. 16:1-9). Це – негідник, але він іде до конкретної мети: жодної делікатности задля вигоди. Христос додає, що такий тип хитрости потрібно перенести в справді важливу сферу, щоб отримати життя вічне в Царстві Божому.
Це – єдина надійна мета, до якої мають прагнути люди, ризикуючи абсолютно всім, це саме Він: Ісус Христос.
*
В операційну університетської лікарні внесли чергові носилки. На них лежав хворий, якому хірург пояснював деталі операції, яку той мав зараз пережити.
«У вас надзвичайно складна форма пухлини голосових зв’язок. Ми зможемо повністю видалити її, проте ви більше не зможете говорити…».
Лікар зробив невеличку паузу, після якої продовжував: «Якщо ви хочете зараз сказати щось наостанок про своє життя, своїм голосом, то можете це зробити».
Пацієнт задумався на хвилинку, після чого гучно і чітко промовив: «Слава Ісусу Христу!».
*
Багато людей готові підписатися під словами св. Павла: «Те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою, щоб пізнати Його й силу Його воскресення, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті, аби досягнути якось воскресення з мертвих» (Фил. 3:7-11).
«Як ви зрозуміли, центром христологічного питання є саме це: Ісус є “одним з…” чи “Єдиним”? Це є загальний випадок чи це єдина своєрідна ситуація? Його поява у світі – важливий факт, але чи його можна виміряти нашими мірками, чи це – унікальна, визначна і неповторна подія? Ось у чому питання. Бути “християнами” означає зрозуміти, що Ісус є “Єдиним”, що Його не можна кваліфікувати відповідно до наших стандартів, що це – абсолютна індивідуальність.
Суттєвим результатом цього є те, що наші взаємини з Ним не передбачають нічого, крім цієї “унікальности”. Наші знання про Нього не можуть бути аналогічними до інших речей та осіб, адже це – світло, яке надійшло зверху: “Не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець” (Мт. 16:17).
Визнання Його верховенства є не висновком теореми, а відкритістю дії Святого Духа: “Не може сказати ніхто: Ісус то Господь, як тільки Духом Святим” (1Кор. 12:3). Наша любов до Нього не припускає жодних порівнянь: “Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний” (Мт. 10:37). Спрямованість нашого життя на Нього може бути лише абсолютною, вирішальною і повною: “Хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її” (Мт. 10:39)» (Джакомо Біффі, Ісус з Назарету, 105-106).