Мрією Ранньої Церкви було перше свідчення: «Подивіться, як вони люблять одне одного!», тобто суспільство любови. Саме тому молитвою християн є «Отче наш», яка фактично є умовою здійснення цілого Божого задуму існування примиреної спільноти, яка складається з тих, хто пробачив іншим усе. Ось що насправді означають ці прохання сьогодні.
«Нехай святиться Ім’я Твоє»: ми вшановуємо Боже ім’я, призиваючи Його і молячись лише до Нього. Бог – це найскладніше слово з усіх людських слів. Жодне інше не зазнало такої профанації. Ми освячуємо Боже ім’я, долаючи страх розповідати про Нього нашим дітям і друзям. Ми освячуємо Його ім’я, обираючи Його єдиним мірилом, як це робив Христос.
«Нехай прийде Царство Твоє»: ми визнаємо першість Бога, дотримуючись Його заповідей. Боже Царство є ознакою краху будь-якої влади, яка намагається заполонити світ. Де з’являється Царство, там зникають жорстокість, деградація, приниження та пригнічення народів й окремих осіб. Ніхто не може бути щасливим, якщо він не знає, де він почуває себе, як удома. Має існувати рівність у правах та відповідальності між заможними та простими людьми, між планами одних і потребами інших. Абсолютно справедливим є те, що простий житель міста відчуває себе частиною прозорого, однозначного, солідного порядку, який заслуговує на довіру.
«Нехай буде воля Твоя»: єдиною одиницею виміру дійсности є Бог.
«Хліба нашого насущного дай нам сьогодні»: Йорг Зінк пише: «Коли ми кажемо “хліб наш насущний”, то маємо на увазі все те, що нам потрібно для мирного життя. Хліб означає мир. Ми просимо миру під Твоїм захистом, мир Твого Провидіння. Мати змогу їсти, а не потерпати від голоду, це для нас є мир. Пити, а не страждати від спраги, перебувати в теплому приміщенні, а не мерзнути від холоду, це для нас – мир.
Мати надійну домівку, працювати, задіювати свої сили – все це є миром і насущним хлібом. Довіряти людям, а не жити в оточенні самотности, тривог, ненависти й війни.
Не боятися за своїх дітей, батьків і друзів, не служити смертоносним машинам; усе це є хлібом, який потрібен нам щодня. Саме за це ми щодня дякуємо.
Насущним хлібом є і людське слово.
Ми не можемо жити без спілкування, без слів, з якими до нас звертаються інші. Ці слова мають бути сповнені довірою, повчанням, ясністю та привітністю.
Немає миру там, де люди не спілкуються між собою. Слово є хлібом.
І скільки ж людей потерпає від відсутности бодай одного щоденного слова!».
«І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»: на превеликий подив тут написано, що коли ми пробачаємо першими, то й Бог зможе нас пробачити. Справді, йдеться про безліч дрібничок, якими ми зобов’язані іншим. Проте перед Богом наша провина набагато більша, адже Він святий, а ми дуже далекі від Нього. Коли йдеться про Божу владу і Царство, то ми, як Його діти, створюємо Йому погану рекламу, якщо сваримося між собою. І вже явним лицемірством є спільне євхаристійне служіння, якому не передувало вирішення вчорашніх історій.
«Не покидай нас у час спокуси»: потрібно перекладати саме так, інакше в нас формується неправильний образ Бога. Якщо ми розглянемо традиційну фразу «і не введи нас у спокусу», то дехто може подумати, що Бог розважається тим, що піддає нас спокусам, а в молитві ми просимо Його змінити це дивне хобі. Проте на жодній сторінці Нового Заповіту Бог не спокушає людину. Для цього достатньо наших бажань і диявола, який використовує їх на свій лад.
«Але визволи нас від лукавого»: як під час Виходу з Єгипту, Бог завжди буде Визволителем. Злом є гріх, смерть і диявол.
Найголовнішим у молитві «Отче наш» є ось що: Бог про все подбає, а ми є Його дітьми, навіть якщо не є здатні на прощення та мир. Проте Бог знає, чого ми насправді потребуємо, і ніколи нас не покине.
Стара скрипка
П’ятою мовою любови є фізичний контакт.
«Ми повинні молитися так, щоб наші тіла пам’ятали, ким ми є насправді. Давня літургія була пронизана різними рухами, як, наприклад, колінопреклоніння, поклони та інші шанобливі жести. Щоразу, коли мені доводилося відвідати якусь мечеть, я був глибоко вражений абсолютною “фізичністю” культу. Це було подібне на гімнастику і створювало практично тілесний образ почитання. Одним з найбільш зворушливих моментів літургійного року є вшанування Хреста в Страсну п’ятницю. Вірні, діти чи літні люди наближаються до Хреста на колінах, попри те, що потім дехто підіймається зі значними труднощами. Усе це займає багато часу, але є вираженням того моменту, коли наша людськість, тіло й душа були відкуплені. Саме цього й сягає наша тілесність своїм корінням» (Тімоті Редкліфф, Фокальний пункт християнства, 168).
Святі таїнства і всі літургійні дії Церкви є конкретним способом, завдяки якому Бог торкається нас, а ми Його.
*
На торгах розпорядник підняв догори скрипку. Вона була подряпана, понищена, а струни порозтягувалися й обвисли. Торговець вважав, що не варто марнувати час на стару скрипку, проте показав її всім, посміхаючись.
«Скільки за неї дасте? Почнемо від… ста євро».
«Сто п’ять!» – обізвався якийсь голос.
Потім: «Сто десять!»
«Сто п’ятнадцять!» – вигукнув інший.
Потім: «Сто двадцять!»
«Сто двадцять євро – раз, сто двадцять євро – два, сто двадцять євро…».
Тут якийсь сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв у руки смичок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтягнені струни, енергійно торкнувся їх – і залунала дивовижна чиста мелодія, подібна на ангельські співи.
Коли він припинив грати, торговець спокійним тоном запитав: «Скільки хто пропонує за стару скрипку? – і підняв її разом зі смичком. – Тисячу! Хто дві тисячі? Дві тисячі! Хто дає три? Три тисячі – раз, три тисячі – два, три тисячі – три! Продано!» – проказав торговець.
Люди стали аплодувати. Хтось запитав: «Що так змінило вартість скрипки?»
І пролунала відповідь: «Дотик майстра».
Усі ми – наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Однак можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра.