Ісус несе людству нове бачення страждань.
Він укотре дивує і перевертає з ніг на голову «людський» підхід до справи.
Найбільш поширена реакція на страждання полягає в тому, щоб обуритися на те, що вони існують, і зробити все для того, щоб віддалити їх, хоча деякі філософи і намагалися їх пояснити, як необхідне очищення, а інші, зокрема стоїки та індуїстські йоги, виробили свій підхід до страждань: не зупинятися, опираючись на волю чи внутрішню відчуженість, а подолати їх, зберігаючи спокій.
Ісусові довелося докласти немало зусиль, щоб учні Його зрозуміли. «Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня. І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде! А Він обернувся й промовив Петрові: Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт. 16:21-23).
Наша перша реакція така ж, як і в Петра. Христос йому відповів: «Ти думаєш не про Боже, а про людське».
Дуже складно зрозуміти Божу логіку в цьому питанні. Ісус не пояснив страждання і не виправдав їх існування. Він пояснив не причини, а сенс страждань. Щоб ми глибше зрозуміли, Він сам через це пройшов.
*
Коли настав судний день, мільярди людей було приведено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнувся, не витримавши яскравого світла, яким було залите це місце. Однак не всі розмовляли з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спромоглися на діялог у дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чувся бунт і зневага.
«Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждання? – пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору. – Ми пережили таке, що, здається, неможливо пережити, нас били і мордували до смерти».
В іншій групі стояв чорношкірий. Він оголив перед Богом свою шию. «А що Ти скажеш на це? – запитав він, вказуючи на сліди від задушення. – Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин».
З тлуму людей, що очікували суду, виступила студентка з маленькою дитиною і синцями під очима: «Чому я маю так страждати? – простогнала вона. – Це була не моя вина».
У величезному натовпі утворилися сотні таких збунтованих груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.
Добре Богові бути щасливим, живучи в такому красивому і благодатному місці, де немає страждання, голоду і ненависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.
Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, чорношкірого, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з водянкою мозку. Усі вони зібралися в центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався, щоб представити свою трагедію.
Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, що Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.
«Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насамперед буде піддано сумніву спосіб, в який Він прийшов на світ. Дайте Йому такий тягар праці, щоб навіть найближчі Йому люди подумали, що Він, мабуть, збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судитимуть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, нехай Він відчує себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків».
Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль залунали схвальні вигуки.
Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось… Слухаючи розповіді, люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.
Загадку зла неможливо пояснити раціонально, інакше б Ісус усе прояснив. Якось, коли історія світу досягне свого завершення, ми зрозуміємо сенс, а тепер у Бога тільки одна відповідь на всі звинувачення, які Йому адресують: «Хіба Тобі все одно, що ми вмираємо?» – Він піднявся на наш човен і пережив цю бурю разом з нами.
Укорочений хрест
Він об’явив нам, що будь-які страждання, будь-які рани можуть стати жертвою, можуть перетворитися на джерело життя і стати плідними. Згідно з людськими мірками це незрозуміло і неможливо, і лише завдяки абсолютно новій ласці Святого Духа ми можемо не стільки зрозуміти страждання (ми їх ніколи не зрозуміємо), скільки навчитися жертвувати ними та інтуїтивно відчувати в цьому скромному дарі таїнство Любови та єдности, завдяки яким існує цей світ.
Дуже складно зрозуміти і щиро прийняти те, що, можливо, є суттю звістки Христа: інтимна єдність хреста, воскресіння й абсолютної довіри в момент випробування.
Ми – християни, але нам все одно важко прийняти хрест. Ми почитаємо його, але терпіти не можемо.
*
Один чоловік, невдоволений собою та іншими, жалівся: «Хто сказав, що кожен мусить нести свій хрест? Невже не існує жодного способу його позбутися? З мене досить моїх щоденних прикрощів і турбот!»
Добрий Бог відповів йому вві сні.
Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесію. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.
Герой нашої розповіді також рухався в цьому безконечному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста. Проте він швидко побачив, що його хрест довший, ніж в інших людей. Може, саме тому майнула в його голові думка, що він не може дати собі з ним ради?
«Якби трохи вкоротити мій хрест, я би так важко не мучився», – вголос промовив він сам до себе.
Чоловік сів на придорожній камінь і добряче вкоротив свій хрест. Коли знову вирушив у дорогу, відчув, що йдеться швидше й легше. Так він дійшов до того місця, де була мета його земної мандрівки.
Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його починалася «земля вічної радости».
Ще здалеку було видно її дивовижну красу. Проте як туди перейти? Ані мосту, ані кладки… Проте люди якось туди діставалися.
Вони, як виявилося, знімали з плечей свої хрести, один кінець перекидали на протилежний бік провалля і по ньому входили в цю чудову землю вічної радости.
Кожний хрест мав ідеальний розмір: саме такий, щоб з’єднати обидва краї провалля.
Перейшли всі. Залишився тільки один чоловік – той, який вкоротив свій хрест. Тепер він зрозумів, що його вкорочений хрест не дозволить йому перейти безодню смерти.
У відчаї він почав плакати: «Ах, якби я знав…».
Однак було вже запізно…
*
Існує непорозуміння, часто зумовлене нашими словами: складається враження, що Бог посилає страждання, як гіркі ліки, щоб навернути нас. Це не так! Бог не любить наші страждання, Він любить нас. Це не Бог мучить людину, це людина в такому світі, як цей, встряє в такі ситуації, які піддають серйозному випробуванню її стосунки з Богом.