Адмірал Джо Фаулер служив у Військово-морських силах США в часи Першої і Другої світових воєн. Він був суднобудівником, і під час Другої світової війни очолював кораблебудування Західного узбережжя. Одним з багатьох його примітних досягнень стало будівництво двох найбільших тогочасних авіяносців, «Лексінгтона» і «Саратоги». Виконавши свою місію, 1948 року він звільнився з флоту в 54-літньому віці.
Трохи згодом його відвідав Волт Дисней. У Диснея була мрія побудувати екстравагантний родинний парк у Каліфорнії. Йому видавалося, що коли Фаулер зміг успішно впоратися з роботою у військовій сфері, то має досить знань і досвіду, щоб узятися за проектування та будівництво тематичного сімейного парку, який мав називатися «Диснейленд». Фаулер знав, що здатен впоратися з цим завданням, і погодився на роботу. Він не лише очолив процес проектування та будівництва, але й згодом довгі роки керував діяльністю парку, після того як у 1955 році «Диснейленд» відкрився.
Через десять років у Диснея з’явилася нова мрія – побудувати подібний тематичний парк на другому боці Сполучених Штатів, у Флориді. Він хотів назвати його «Світ Волта Диснея» і переконав свого приятеля Джо Фаулера очолити і це проектування та будівництво. З флоридським проектом виникло більше проблем, і чи не найважчою з них було закладення парку серед сотень гектарів боліт. Тоді Фаулеру вже минув сімдесят один рік, а в цих літах люди здебільшого не надто схильні себе утруднювати. Але він знову відповів «так». Коли 1971 року цей проект було завершено, йому вже виповнилося сімдесят сім. Тепер він міг спокійно піти на пенсію.
Та коли йому минуло сімдесят сім, добрий приятель Дисней попросив його допомогти з проектуванням нового парку «Епкот» неподалік від «Світу Волта Диснея». У сімдесят сім? Цього разу його довелося переконувати довше. Його привезли до місця будівництва літаком, і він побачив свою нову місію. Ще ніхто не бачив колись чогось подібного, і саме він мав утілити цей задум. Вогонь запалав у його очах. Він знову відповів «так». Приблизно в той час хтось, беручи в нього інтерв’ю, спитав: «З якого дива 77-літньому чоловікові братися за такий величезний проект?»
Яка була відповідь Фаулера? «Поки чогось прагнеш, ти живий». Він завершив проект «Епкот» достроково і 1983 року нарешті відклав свою креслярську дошку. Як свідчить приклад Джона Фаулера, він, поки мав місію і мету, не знав жодних обмежень. Він прославився своєю відповіддю: «Буде виконано!» – на щонайзухваліші вимоги Диснея.
МИСЛЕННЯ БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ
Безумовно, адмірал Джо Фаулер не страждав від того, що я називаю «обмеженим мисленням». Він був упевнений, скромний і мотивований водночас і, як наслідок, здійснив неймовірно багато за своє життя, більше, ніж кілька звичайних людей.
Щоб досягти навіть менших цілей, нам здебільшого доводиться переламувати обмеження свого мислення, особливо, якщо ми маємо на Божих умовах досягати Божої мети. Зазвичай ці обмеження є в нашому розумі, досить часто в дусі й інколи в тілі. Щоб сповнити візію, яку дає нам Бог, потрібно переламати старі способи мислення та поведінки. Якими ми виявимося духовно і фізично, неабияк пов’язано з нашою свідомістю.
ГОРИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ НА НИХ СХОДИТИ
У Швейцарських Альпах є невеличкий гірський денний табір для скелелазів-початківців. Він припав до вподоби багатьом компаніям, які водять туди на екскурсію своїх працівників. Ось як вони це роблять: вирушають рано-вранці, навантажившись спорядженням, і крокують на гору, перепочиваючи на півдорозі, у місці, яке називають «хатина на півшляху». Вони приходять туди приблизно ополудні, скидають спорядження, готують теплі страви і сидять перед красивим вогнищем. Атмосфера там чудова.
Організатори походу кажуть, що кожного разу, без жодних винятків, коли обід закінчується і настає час знову закріплювати спорядження, вони втрачають половину людей. Ті люди охоче залишаються і ніколи не доходять до кінця дороги. Їх цілком влаштовує, що вони пройшли лише половину шляху.
Тож вони сидять так у хатині, ледарюючи, граючи всілякі ігри і співаючи під піяніно. Вони сидять коло вогню і забавляються. Тоді приблизно о четвертій годині після обіду всі ті люди чують дзвоник надворі. Вони виходять та визирають з великого вікна, з якого видно гору. І вони бачать, як їхні друзі сходять на вершину гори! Господарі тієї хатини кажуть, що святкова атмосфера вмить обертається в траурну, тому що тепер люди, які вирішили залишитися, усвідомлюють, що їхнім друзям, які вирішили йти далі, вистачить вражень на все життя, тоді як вони сидять собі, ситі та задоволені. Тепер вони хотіли би також посвяткувати на вершині, але вже надто пізно.
Це картина того, яким може бути наше життя, чи не так? Як часто нам видається, що дати собі спокій набагато легше! Навіщо й далі плекати надію, що ти отримаєш свою гору, і тим паче сподіватися, що коли-небудь зійдеш на неї? Чому б не поледарювати? Чому б не повернутися в долину, де життя значно легше? Це важка праця – видиратися на гору. Дуже легко обернутися і піти геть. Але ж ви ніколи не досягнете вершини, якщо, злякавшись, відступите.
Легкодухи
Усі ми знаємо легкодухих людей. Легкодухи відразу опускають руки. Вони схильні трактувати себе як «жертв» чогось чи когось і можуть бути озлобленими і пригніченими. Бути поряд з ними – це справжня морока. У них скоро закінчується терпець. Вони хочуть ухилитися від будь-яких іспитів, випробовувань та тренувань.
Коли становище хоч трохи погіршується, легкодухи опускають руки. Коли прикрощі підносять голову, вони прагнуть ухилитися від них. Легкодухи – це люди, які занедбують подружжя. Вони відмовляються від кар’єри. Це люди, що перестають вірити в Бога, коли з’являється непоясненне лихо.
Я хочу заздалегідь застерегти вас: найбільшу спокусу піти ви відчуєте у двох випадках. Перший з них – коли ви зазнаєте великої невдачі. А другий – хочете вірте, а хочете ні, – коли прийде великий успіх. Перший випадок – це аж ніяк не дивина. І другий також, якщо замислитися, тому що після успіху настає самозаспокоєння. Подеколи це трапляється з усіма організаціями. Вони ставлять високі цілі та досягають їх, а тоді просто спочивають на лаврах. Вони більше не відчувають голоду. Вони втрачають охоту. Вони забувають, як дісталися туди. Вони навіть забувають про Бога.
Павло не був легкодухом. Він ніколи не опускав рук. Навіть опинившись у в’язниці, він і далі сходив на гору. Він не применшував труднощів, але переборював їх. Він казав: «У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені. Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове» (2Кор. 4:8-10).
У житті Ісуса було чимало страждань. Але це ніколи не зупиняло Його. Подивіться, що Він зробив, особливо тоді, коли не відступив і зійшов на Голгофу. Він ніколи не виявляв легкодухости. І ми маємо наслідувати Його: «Дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого» (Євр. 12:2).