«Наступного дня захотів Він піти в Галілею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: Іди за Мною! А Пилип із Віфсаїди походив, із міста Андрія й Петра. Пилип Нафанаїла знаходить та й каже йому: Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, Ісуса, сина Йосипового, із Назарету. І сказав йому Нафанаїл: Та хіба ж може бути з Назарету що добре? Пилип йому каже: Прийди та побач. Ісус, угледівши Нафанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу! Говорить Йому Нафанаїл: Звідки знаєш мене? Ісус відповів і до нього сказав: Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіґовим деревом був ти. Відповів Йому Нафанаїл: Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів! Ісус відповів і до нього сказав: Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіґовим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш! І Він каже йому: Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються.»
Яків був хитрун і обманщик. З дитинства він чекав свого шансу, намагаючись узяти верх над старшим братом Ісавом. Натяк на це міститься навіть у розповіді про те, як близнюки з’явилися на світ: Яків тримав брата за п’яту. Вже в утробі матері намагався обійти його. Так і повелося. Він обманом відняв в Ісава права первородства і батьківське благословення. Тут і самому Якову дісталося: Ісав ледь не убив його, так що довелося Якову тікати з дому. Уся історія, настільки яскрава, що викликає інтерес після стількох віків, записана в Книзі Буття 25-28.
Яків втікав, залишивши усе, втікав, у чому з дому вискочив. Під час довгого шляху він стомився, ліг і заснув, і йому привиділися сходи, підніжжя яких стояло на землі, а вершина сягала небес. Ангели Божі сходили і підіймалися цими сходами, і сам Господь стояв на небесах серед ангелів, обіцяючи Якову, що поверне його в рідні краї багатим і процвітаючим.
Видно, цей контекст має на увазі Ісус, коли обіцяє Нафанаїлу, що він і інші учні (множинне «ви» вірша 51) побачать відкриті небеса і ангелів Божих, що спускаються і підіймаються до Сина Людського. Картина дивна, незвичайна, – хотілося б знати, як зрозуміли її Нафанаїл і інші, якого розуміння чекає від нас Іван, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти сенс, вкладений у ці слова самим Ісусом. Образ, поза сумнівом, важливий для цього Євангелія, де ним завершується першій розділ з множиною ключових тем і лейтмотивів, так що має сенс вглядітися в нього пильніше.
Для Якова сон про сходи означав, що Бог є присутнім там, у тому місці, поряд з ним. Яків назвав це місце «Вефіль», «Дім Божий». Коли його нащадки, багато століть потому, повернулися в цю країну, Вефіль став одним з головних святилищ Ізраїлю, там євреї поклонялися Богові. Переказ про сон Якова, про ангелів, що сходять і підіймаються небесними сходами, поєднався з уявленням, згідно з яким, коли люди поклоняються Богові в Його оселі, Бог дійсно є присутнім поряд з ними, ангели сходять і підіймаються, сполучаючи землю і небо.
Ймовірно, це і є наш «ключик». У Євангелії від Івана детально показано, яким чином Ісус виконує обіцяння, пов’язані з Храмом, і виходить за межі цих обіцянок, відкриваючи абсолютно нову присутність Бога живого серед народу. На це натякає вже пролог (1:14). Говорячи про те, як Слово сталося тілом і «перебувало між нами», Іван використовує дієслово, що нагадує про присутність Бога серед народу, – буквально це слово означає «розкинути шатер», «поставити намет». Шатер, в якому мешкає Бог, – це скинія заповіту, що супроводила Ізраїль у пустелі в пору Виходу, а потім перетворилася на Єрусалимський Храм, де – так було обіцяно народу – також мешкав Бог.
У такій зарядженій сенсами формі вірш 51 говорить: «Я покажу вам щось набагато більше, ніж прозорливість, що так здивувала вас, – ніби, я знав щось про Нафанаїла до зустрічі з ним. Віднині вам належить зіткнутися з реальністю, на яку, точно віхи, вказували і сходи Якова, і сам шанований Храм. Йдіть за Мною, і ви побачите, як відкриваються один одному небеса і земля. Якщо ви і не побачите безпосередньо ангелів, ви побачите чудеса, що свідчать про їх присутність».
Мені здається, початок цього уривка треба читати з посмішкою, це немов жарт, розрядка почуттів перед серйозною, урочистою кінцівкою. Нафанаїл родом з Кани (про це Іван згадує в 21:2) не вірить, що з сусіднього села, Назарету (Назарет розташовується трохи вище в горах) може бути щось добре. Але досить одного, досить загадкового слова з вуст Ісуса, і Нафанаїл покірний, він відразу ж наділяє Ісуса найвищим титулом Сина Божого, здивувавши своєю готовністю не лише нас, читачів, але і самого Ісуса.
Тут ми як і раніше тлумачимо вираз «Син Божий» як месіанський титул, тим більше, що Нафанаїл приєднує до цього титулу і інший – «Цар Ізраїлів». Ми знаємо: Іван мав на увазі щось більше, але навряд чи Нафанаїл у той момент бачить це більше. Те ж саме відбувається і із завершальною реплікою: Ісус – Син Людський, але сенс, який вкладає в цей вираз Він (чи Іван), поки залишається неясним. Одне важливо зрозуміти відразу: перед нами хтось більший, ніж очікуваний Месія. З Ісусом ми входимо в дім Божий, у Храм, де ангели спускаються і сходять і Божа присутність відчувається безпосередньо.
І ця обіцянка так же істинна сьогодні, як було істинною тоді. Через немало сторінок (20:31) Іван зізнається: саме з цієї причини він наважився написати своє Євангеліє.